— Вітаю, фра Клементе…Аякже, пам’ятаю! Ви ж мене до життя повернули… хоч і не зовсім повноцінного, а все-таки. І сьогодні, здається, вам знову доведеться зіграти роль мого благодійника.
— Де тлінні рештки? — незворушно запитує ресурджент. Статут ордену не дозволяє йому вести бесіду на сторонні теми з привидами, які підлягають остаточному впокоєнню.
— Так, даруйте, що гаю ваш дорогоцінний час! Рештки, де і належить, у труні — гадаю, ви читати вмієте? «Синьйор Аральдо Арігуччі, fundator роду Арігуччі» і далі в тому ж дусі. Розпочинайте, не соромтесь.
— Чи бажаєте висповідатись? — завченим тоном мовить фра Оттавіо, поки його старший брат зсовує віко і готується до відповідних священнодійств.
— По-вашому, юначе, я в безтілесному стані міг багато нагрішити? Я і минулого разу віддав Богові душу раніше, ніж висповідався, — і нічого, воскресили мене без особливих втрат. Словом, не тягніть, розпочинайте. Стомився я, — зізнається він, повернувшись до Оберто. — Стомився. «Воювати» із синьйором Бенедетто на відстані, так жодного разу і не побачивши його в нинішньому вигляді; жити в цій клітці без пруття, занудствувати в розмовах із випадковими перехожими… Дякую, месере, що погодилися допомогти. А щодо тієї нашої бесіди… щось вирішили?
— Вирішив. Коли є крила, безглуздо в гнізді відсиджуватися. Тим паче, якщо вже одного разу літав.
— Успіху вам…
Їх перериває старший ресурджент.
— У нас все готово, месере. Прошу вас із хлопчиком вийти. Операцію належить проводити без сторонніх людей. А нині сущі представники роду, як я зрозумів, не забажали бути присутніми…
— Вони давно вже переїхали до Фьйоренци, — знизує плечима синьйор Аральдо. — Ну, йди, малий, — підморгує він Фантину. — І до речі, подумай: може, тобі варто змінити рід занять…
Оберто і «віллан» виходять, важкі стулки зачиняються за ними, відсікаючи всі звуки: голоси ресурджентів, шурхіт їхніх одеж, скрегіт віка гробниці. Залишається тільки незнищуваний, легко впізнаваний аромат, до якого на мить домішується запах гару. Потім аромат розвіюється в нічному повітрі, і тоді Оберто каже Фантину:
— Час повертатися.
Вони йдуть назад — повз тих самих янголів, скелетів, ожирілих купідончиків.
Гримо на дзвіниці, не відриваючись, дивиться їм услід. І раптом, ухопившись за волохату мотузку, починає розхитувати її так, що в мідній чаші дзвона народжується і міцнішає люте калатання.
Двоє на цвинтарній стежці навіть не обертаються.
3
Гроші від синьйора Леандро принесли рівно опівдні, коли дзвін на ратуші ще тільки почав відраховувати потрібну кількість ударів — нікому і нічого не віщуючи, а просто повідомляючи, котра година.
Винагороду доставив той самий розпорядник, який був присутній на вчорашньому «викритті». Це дещо дивує Оберто (таких із кур’єрськими дорученнями не посилають), але розгадка, як завжди, є простою: разом із грошима дещо передано на словах.
Перш ніж озвучити послання, розпорядник навіщось пильно оглядає всю кімнату, поривчасто відчиняє двері, визирає у коридор, зачиняє; тепер його увагу привернуло вікно: прочинивши віконниці, він висовується назовні і вивчає вулицю, будинки навпроти, перехожих…
— Може, поясните нарешті, що відбувається?
— О, так, месере, перепрошую. Синьйор Леандро звелів упевнитися, що ніхто нас не підслуховує, щоб навіть шансу такого не було…
— Кажіть уже!
Розпорядник вказівним пальцем відтягує комір: спекотно! Спітнів, бідаха, поки плівся сюди аж від самісінької вілли, та ще таку ваготу ніс: гроші, доручення (і невідомо, що важче)!
— Синьйор Леандро наказав передати, що ваша місія завершена. Він би просив вас якомога швидше залишити місто. І ще… месере, він запитував, як саме ви збираєтесь вчинити із… ними?
Посланець синьйора Леандро кидає переляканий погляд на двох малюків, які сумирно сопуть, кожен у своїй колисці.
— Ще не вирішив. А в чому річ?
— Він хотів би… е-е-е… ну, мені наказали передати, що… — розпорядник нервує, хоча напевне і раніше виконував слизькі доручення свого господаря. Марудить бідаху не думка про негожість того, що йому належить озвучити, а персона магуса. Цей здатен і зі сходів спустити. Або візьме і на гідру перетворить, яку потім жоден Геракл не захоче вбивать — побридиться. Ох, ризиковане життя в довірених осіб! — Словом, синьйор Леандро, трохи поміркувавши, вирішив, що найкраще буде залишити немовлят у себе. Так би мовити, під наглядом. Чиї вони там діти, хто їхня мати, хто батько — це все, знаєте, матерії непевні, сумнівні. А немовлята — от вони, треба ж комусь за ними доглянуть.
— Синьйор Леандро вважає, що я не в змозі це зробити?
— Ну-у, не зрозумійте мене, тобто його, хибно… Все-таки ви належите до ордену законників і, наскільки я знаю…
— Дозволю собі нагадати, що саме із сиріт ми набираємо більшу частину новіціїв. І дати раду дітям ми вміємо: піклуватися і про душу, і про тіло. Щось іще синьйор Леандро звелів передати?
Розпорядник відкрив був рота, щоб сперечатися, заперечувати, впевнювати і домогтися нарешті свого, але, наштрикнувшись на крижаний погляд магуса, вирішує: та хай йому грець! Нехай сам синьйор Леандро, якщо йому так треба, йде і розмовляє із законником.
Усе це дуже яскраво відбивається на обличчі розпорядника. Він наближається до вікна, знову смикає комір, вдихає на повні груди, обертається до Оберто і розводить руками.
— Ні то й ні, месере. Щось іще передати синьйору Леандро?
— Нічого. Якщо я захочу з ним зв’язатися, ваші послуги мені не знадобляться. — Роздування щік і нічого більше, але Оберто раптом захотілося трохи побешкетувать. Напевне, передався настрій Фантина, який щойно увійшов до кімнати і побачив на столі три важкенькі мішечки з монетами.
— На все добре, — кланяється розпорядник. Він неприязно зирить на «віллана» і йде геть.
— Що робитимеш із грішми?
— Я, месере? Хех… я… — Фантин недовірливо торкається самими кінчиками пальців ближнього мішечка. Потім, поcмілішавши, бере і зважує на долоні. — Важезний! І що, це справді все моє?
— Кілька монет я візьму собі: стандартна платня за послуги і на проїзд до Ромми. Решта — твоє.
Оберто, усміхаючись, чекає реакції, хоча знає, майже напевно знає, якою вона буде. Ніякого читання думок, просто здогадався: два мішечки із трьох «віллан» зараз забере, промимривши якісь недолугі пояснення. Зійшовши рипучими сходинками, залишить «Чобіт» і вирушить у порт, в рибальське сільце, знайде там Марка, старигана Марка, Марка, якого відучора звуть Погорільцем, знайде і вручить йому обидва мішечки, і швиденько піде, бо «і так тужно, друже, а ти тут зі своїми подяками душу навпіл рвеш! Бери — і щоб відбудував все краще, ніж було, і сусідам допоможи, не скупердяйствуй, вони ж через тебе, вважай… гаразд, мовчу. Ну, бувай!» — і повертаючись на заїжджий двір Рубера Ходяги, Фантин піде повільно, бо совість його віднедавна якщо й не абсолютно чиста, то напевно чистіша, ніж кілька днів тому, перейматися завтрашнім днем непотрібно, й узагалі днинка сьогодні така, що до поквапу, діловитості душа не лежить: хочеться прошкувати, дивлячись навсебіч, розкланюючись із кожним зустрічним, підморгувати симпатичним панночкам (а несимпатичних в Альяссо споконвіку не було!); Фантин ітиме так повільно, що Оберто встигне переговорити із «голосом» Татуся Карло, віддати немовлят під опіку другої годувальниці (перша одна не справляється — воно і зрозуміло!) і навіть годинку поспати, поки обидва малюки за стінкою смокчуть молоко й, у перервах, перемовляються між собою за допомогою жестів і майже зрозумілого белькотіння.
Навіщо приходив «голос»? Попрощатися від імені Татуся. Повідомити, що дон Карлеоне ніколи не забуває про зроблені йому послуги і завжди розраховується як слід. Певна річ, замовлення синьйора Леандро рішуче відхилено, більше того, подесті недвозначно дали зрозуміти, що звертатися з такими проханнями до будь-кого з «прибиральників» Альяссо намарне, навіть небезпечно для здоров’я декотрих знатних панів. І нехай месер Оберто не бере в голову, що прийняв допомогу від такого не зовсім… як би це сказать… не зовсім звичайного партнера. Законність, може, і не дотримана, одначе вона і не порушена. А от справедливість, наскільки розуміє дон Карлеоне, відновлено. Він, месере, передовсім за справедливість! А ви?