Ще Vox larvae побажає щасливої дороги — і від себе, і від Татуся. Між іншим, що передати шановному Барбіаллі? Ні-ні, ніхто не сумнівався, що ви пам’ятаєте. Просто сьер Ріккардо хвилюється, зрозумійте його правильно. Витівки того пуеруло наче скінчилися, але ви так несподівано залишили док, що… Неодмінно зазирнете і розв’яжете це питання? Сьогодні ж, ближче до вечора? Чудово, чудово, я так і передам!
І з тим «голос» і відкланяється — натомість прийде друга годувальниця, Оберто пояснить їй що до чого… ну, про це ми уже розповіли.
А далі?
А далі буде надвечір’я, забарвлене в ніжні пастельні тони. Оберто прокинеться, дивуючись, якими химерними інколи бувають сни. Всього він не пам’ятає, тільки як колола руки і підборіддя солома і що знизу, із заднього двору (звідки «знизу»? з якого двору?…) смерділо свіжими шкірами. Він плесне із тазу в обличчя холодної води, аби остаточно струсити клоччя цього сну, — і якраз повернеться Фантин, трохи напідпитку, але — парадокс! — сумний.
— Можна з вами поговорить, месере?
— Звичайно. Щось сталося?
— Я думав… ну, про персні й усе таке. Адже ви збрехали синьйору Бенедетто, так?
— Я не сказав йому всієї правди, — спокійно погодиться Оберто. — А він може тлумачити почуте, як заманеться. Підозрюю, що синьйор Бенедетто зробив це неправильно.
— А Малімор?
— Малімор, як я і просив його, навідає нас сьогодні ближче до ночі і принесе справжні персні. Де він їх переховує, я не знаю. Тож я дійсно не брехав.
— І закон не порушували?
Магус промовчить, вдивляючись у оповиту сутінками вулицю, де ось-ось почнуть запалювати ліхтарі.
— Пам’ятаєш, ми говорили про два закони, небесний і земний? Перший завжди з нами, в наших серцях, другий…
— …написаний людьми, щоб примирити в нас дві природи. Пам’ятаю.
— Ну то цього разу я керувався серцем, даним мені від Бога, а не «серцем суспільства», створеним людьми. І тому фактично порушив декотрі з людських законів, проте не переступив інших, важливіших.
— Гадаєте, це правильно? Ну, тобто я хочу сказать, така відмовка — вона дуже зручна, еге ж? «Моє серце підказало мені, що це буде справедливо, і я вбив» чи там «украв». Що може бути простішим, ніж звалити все на серце!
— Ні, — хитне головою магус. — «Убити» чи «вкрасти» виходить не із серця. Таке можуть диктувати тобі розум або почуття, але не воно. Більше того, кожен, поклавши руку на серце, погодиться з цим. — Він промовчить, а Фантин, хоча напевне пригадає те, що сталося вранці, не нагадуватиме. Вранці… вранці сталося дещо надзвичайне, таке не міряють загальною міркою; та й, має рацію Оберто, те, що вони зробили, було продиктоване насамперед велінням їхніх сердець. — У житті, — продовжить магус, — ми часто опиняємося перед вибором, який здається нам нерівноцінним: занадто багато привабливих і блискучих обіцянок на одній дорозі, дуже важкою видається інша… Звичайна людина обере першу: так простіше, затишніше, так, зрештою, заведено. Ось тільки інколи… інколи настає час іти іншою.
— Але ж ви законник!
— Я й кажу: укочена, рівна дорога. До слова, бути «вілланом» теж легше, ніж відмовитись од звичного способу життя і керуватися веліннями свого серця. Спитай у нього, куди тобі далі йти, що робити.
— А що тепер робитимете ви, месере? Адже ви порушили…
— Зараз я маю намір прогулятися у доки і поговорити із клабаутерманом. Хочеш — пішли разом.
Фантин погодиться. Зазирнувши до сусідньої кімнати і відвідавши немовлят (сплять, сплять! усе в них добре; годувальниця теж он задрімала), Оберто і «віллан» спустяться в залу, трохи затримаються, щоб переговорити з Рубером Ходягою («Якби я знав, месере! Якби я знав!.. Така молода — і померти, залишивши двох діток! Подумаєш, і серце німіє. Втопилася… а ще ж учора… Та що казать!»), — господар «Чобота» журитиметься і дорікатиме собі, що колись звинуватив Марію в крадіжці молока; Оберто ввічливо вислухає його і тільки потім вийде на вулицю.
Де вже горітимуть ліхтарі — якраз над входом у «Чобіт».
У їхньому світлі будь-чия постать — чудова мішень, навіть криворукий вцілить.
А просто німий тим паче!
…Оберто посміхається: зараз заледве перейшло за полудень, щойно зайшов Фантин і розгублено дивиться на принесені від синьйора Леандро гроші, хоча «віллан» уже вирішив (а магус це знає), що робитиме з ними. Якраз у цей час розпорядник, потерпаючи від спеки, вийшов на мостову, ще раз відтягнув комір вказівним пальцем, зиркнув на вікно кімнати, яку знімає Оберто (воно відкрите, але — прокляття! — не проглядається звідти, де заліг стрілець); розпорядник повертається на віллу, щоб передати: пропозицію відхилено, знак про це він подав, тож не варто турбуватися, синьйоре Леандро.
Не варто турбуватися! Навіть якщо месник засне (а він засне — і йому насниться дивний сон, у якому за стіною причмокуватимуть два малюки-близнюки), все одно спатиме він недовго і прокинеться вчасно. Встигне взяти на приціл двері «Стоптаного чобота», встигне натягнути тятиву, коли біля входу з’явиться знайома ненависна постать.
Вистрелити встигне.
Вцілить.
Потім його, звичайно, скрутять підмайстри Лавренца Шкірника, навіть добряче поб’ють, не зваживши, що синьйор, — а толку?
Справу зроблено, сказав би їм, усміхаючись, синьйор Граціадіо, якби міг говорити.
А так він тільки усміхатиметься, впевнений, що помстився — не за синьйора Леандро, осоружного наче-батька, не за презренний рід Цинікуллі, але за себе, за свою матінку, чиє добре ім’я було зганьблене магусом. Довів, що не даремно, крім кроликів, у гербі його роду є ще й шпаги.
Хоча правильніше було б намалювати там арбалет!
4
— Месере! Месере, ви живі?! Дякувати мадонні, він ще дихає! Ну ж бо, хто-небудь, покличте нарешті лікаря!..
Розділ одинадцятий
Тріск шкаралупи
Дивися ж, надія і бажання потрапити на свою батьківщину і повернутися у перший свій стан вподоблюються метелику стосовно світла, і людина, яка завжди із нескінченним бажанням, сповнена радощів, чекає нової весни, завжди нового літа і завжди нових місяців і нових років, причому здається їй, наче бажані предмети надто зволікають із появою, — не помічає, що власної жадає руйнації! А бажання це є квінтесенція, дух стихій, який, ставши ув’язненим душею людського тіла, завжди прагне повернутися до того, хто його послав. І хочу, аби ти знав, що саме це бажання є квінтесенція — супутниця природи, а людина — взірець світу.
1
Помирати, як і народжуватися, буває дуже боляче.
Істина, що стає банальністю всього лише після двох-трьох десятків смертей-народжень. Звичайних, буденних смертей: ти засинаєш, ти втрачаєш близьку людину, ти розстаєшся з ілюзіями дитинства, ти позбавляєшся невинності малюка, котрий свято вірив у ідеали, яких немає і ніколи не існувало, — ти вмираєш, вмираєш, вмираєш. Ти народжуєшся: з кожним пробудженням, з кожним «люблю», на яке відповіли взаємністю, з кожною розквітлою квіткою, з кожним новим «можу!» і з кожним новим «хочу!», — ти народжуєшся, народжуєшся, народжуєш себе.
Боляче?
Буває, що і боляче.
Але чийсь голос кличе з того боку ночі й забуття.
Іноді так:
Іноді так:
— Месере, месере!..Гадаєте, він мене зовсім не чує? Скажіть, маестро, а він?…