Іноді — просто дитячим плачем.
Ти повертаєшся — іноді. Якщо зовсім несила слухати голоси. Або якщо піти не вдається.
Або якщо Хтось…
Та про це краще не треба.
Спи. Тебе ще не взяли за повідець, не потягли назад (голоси — не беремо до уваги, на них ти поки що можеш не зважати). Ти іще можеш залишатися тут; а коли поклик із того боку стає надто сильним, біжи — у минуле, у спогади, у колишні народження і смерті.
Біжи!..
2
У тім і притичина: бігти Оберто не міг! Сьогодні він достатньо находився, налазився по трапу, та й постійне підтримування личини сил не додало. А часу лишилося — рівно до обіду, потім треба буде зустрітися із ресурджентами і дати пояснення.
«Дасть Бог, встигнемо! — це все, чим йому залишалося себе обнадіювати. — Мусимо, повинні встигнути!»
Дорогою він зажадав від Малімора повної, без відмовчувань, розповіді про все. Сам уже знав чи здогадувався, як було насправді, але вирішив, що краще підстрахуватися. Трапляються дрібниці, на перший погляд, незначні, проте здатні зіграти вирішальну роль.
— Коли ти став custos’ом?
— Га?
— Маліморе!
— Та добре, добре. Я, чесно, не пам’ятаю, коли став «хранителем». Просто одного разу відчув, що можу точно визначити, належить та чи інша людина до роду Цинікуллі. Старі сервани кажуть, таке буває, якщо довго служити якомусь одному роду. Нібито саме собою чуття з’являється, хочеш чи ні — немає значення. А разом із чуттям немов би проростає в тобі така штукенція… коли дотримання традицій стає найважливішим у твоєму житті. Тоді навіть слово засновника роду для тебе не указ — робиш тільки так, як заведено споконвіку. Це страшно, між іншим, — заявив він, дивлячись знизу вгору на Оберто. — Інколи і не хочеш, а робиш. Ще й приховувати це доводиться, бо… ну, ви ж знаєте, яким буває синьйор Бенедетто. А тут традиція диктує своє, традиція і справедливість беруть тебе за комір, наче ти лялька і за всі нитки від рук-ніг смикає хтось інший, він — господар, а ти тільки виконавець, не більше. Із цим навіть боротися не можна, воно сильніше за тебе у сто разів!
— Але чому ти відніс тій жінці усі персні?
— У неї не було грошей, — розвів руками Малімор. — І вони їй були потрібні. До того ж синьйор Леандро порушив традицію, коли визнав своїм сином того, хто ним не був.
— Он воно що!.. бо це був не його перстень!
— Він і не міг. Я увесь час повертав перстень до скарбниці, до решти. Потім синьйор Бенедетто розповів синьйору Леандро правду, і відтоді персні, всі дев’ять, лежали тільки в скарбниці. Себто лежали, поки я випадково не знайшов Марію і не зрозумів, що її близнята — справжні нащадки роду Цинікуллі.
— Синьйору Бенедетто ти зізнався в цьому лише через деякий час.
Малімор знічено хихикнув:
— Правду кажучи, дуже не одразу. Він не питав, бо взагалі нічого не знав про зникнення. А дурний синьйор Леандро потаємно викликав вас. Боявся: предок його замордує докорами, якщо дізнається, що перснів немає!
— А Фантин?
Здивований «віллан» поглянув на Оберто:
— Я тут при чому?
— Ще й як «при чому»! — відгукнувся Малімор. — Тільки я ж на великій відстані не відчуваю, належить хтось до роду Цинікуллі чи ні. Мені для цього треба бачити людину чи хоча б опинитися дуже близько від неї.
— Іншими словами, не виключено, що в Альяссо живе ще два-три десятки бастардів синьйора Леандро, але ти про них нічого не знаєш.
— Так, — похмуро погодився серван. — Але ж я не можу перевіряти кожен будинок. — Якийсь час вони мовчки йшли вулицею, освітленою першими променями сонця, а потім Малімор додав: — Розумієте, бажання підтримувати традиції — воно не моє, воно тільки в мені. Як… — він навіть призупинився, намагаючись добрати вдале порівняння.
— Як наконечник стріли в тілі, — підказав Оберто.
— Еге ж, мабуть, щось подібне. Словом, я не дуже і хочу займатися цим, але змушений. Тож якщо я не знаю про існування бастарда, мені тільки простіше жить. Тоді те, що у мені, не змушує мене дотримуватися справедливості. Тільки у випадку з близнятами все було по-іншому, — додав він знехотя.
— Тобі стало їх шкода. І ти прив’язався до них.
— Ну… Загалом так, — зітхнув Малімор. — Я відніс усі персні Марії і навіть сподівався, що вона їх продасть.
— Думав таким чином звільнитися?
— Якби я не знав, де знаходяться персні, як би я міг відбирати чи роздавати?
— Це ти порадив їй продати коштовності?
— Я. Тільки вона надто довго наважувалася. Коли зникнення виявили, я наказав їй переховати персні і тому міг чесно відповідати синьйору Леандро, що не знаю, де вони знаходяться. А потім…
— А потім вона пішла на «Цирцею» і померла.
— Вона повинна була померти, — із дивною інтонацією мовив Малімор. — Розумієте, вона повинна була померти!
— Ти знаєш, що сталося тієї ночі в порту? Не на «Цирцеї» — пізніше, — уточнив Оберто. — Чому ресурдженти виявили коливання у ймовірнісному полі?
— Месере, ви можете простіше запитувати, без розумувань?
— Так, — підтримав його Фантин, — ви інколи як скажете…
— Можу простіше, — здався магус. — Уявіть: наш світ — як зображення на дзеркальному плесі озера. Якщо погода спокійна, зображення видно добре і ніщо не порушує його цілісності. Так буває в періоди стабільності, але тільки-но у світі визріває велика війна або якась інша значна подія, спроможна зачепити геть усе, зображення починає тремтіти, змінюватися. У часи, позбавлені війн і розбратів, кожний здатен з більш-менш високим ступенем вірогідності передбачити, що його чекає завтра, через місяць, навіть через рік. Але коли довкруж неспокійно — не знаєш, що станеться з тобою і за годину. Тоді світ, його розвиток може докорінно змінитися — так порушується в негоду зображення на воді. Але навіть у дні, здавалося б, погожі поверхня озера не буває весь час нерухомою: на неї падає дрібне сміття, по ній сновигають водомірки, жуки-плавунці, виринають, щоб ковтнути повітря, жабки. Так само навіть у стабільні часи народжуються люди, котрі з тих чи інших причин мають владу змінювати долі інших. Природа такої влади різна, але головне — мало хто із них може вплинути на долю всього світу найкардинальнішим чином.
— Як Ісус?
— Так, Фантине, він зробив саме це. Якщо згадати моє порівняння, він очистив поверхню озера від сміття, яке збиралося на ньому тисячоліттями, і навчив, як надалі підтримувати чистоту… хоча це не зовсім точне порівняння. Повертаючись до того, що здатне зруйнувати зображення на поверхні озера чи змінити його… Крім окремих людей, бувають події (ми називаємо їх дивами), які також можуть вплинути на долю всього світу. Почасти такими є воскресіння, що влаштовують ресурдженти. Диво — це завжди дещо неймовірне, непоясниме. Воно привносить у нашу картину світу елемент нестабільності — уже одним фактом свого здійснення. І червоноплащники, крім іншого, дуже чутливі до ступеня самої вірогідності того, що те чи інше диво може вплинути на довколишній світ. Вони ніколи не ризикнуть воскрешати рештки давнього святого — просто тому, що в них це може вийти, а наслідки такого воскресіння важко передбачувані і можуть бути всеохоплюючі, викликати збурення в народі, паніку…
— Значить, ці двоє ресурджентів «винюхали» щось таке на березі?
— Не просто «щось таке», а дещо потужне за своєю природою. Тому що слід, інакше кажучи — можливі наслідки, відчувається досі, через кілька днів після самої події. Наче хвилі, що розходяться озером від кинутого каменя. От я і питаю Малімора: що ж тоді сталося?
— Не знаю, месере, — просто сказав серван. — Я, чесно, не знаю. Але вона… вона повернулась до дітей.
— Що?!
— Вона повернулася до дітей, тієї ж ночі.
— Як? Ти ж сказав, що вона померла.
— Вона померла, месере. І вона мертва досі. Але вона, мертва, прийшла додому, бо… — серван закашлявся, мовби йому раптом стало важко говорити, — бо на неї чекали діти. Розумієте! Вона знала, що нікому буде про них турбуватися, що їх треба нагодувати, що, крім неї, у них нікого немає, — і вона повернулася! — Малімор похитав головою. — На березі її слід, але я не знаю, хто зробив це, хто воскресив її.