«Це ж диво, правда, месере?!»
І знову — ну що ти міг їй відповісти?! Так, ясна річ, диво. Не гамірне, бучне і величне, а звичайне, переповнене сльозами і стражданнями диво, якому ти став випадковим свідком. Велика честь, непідйомна відповідальність.
І — вона має рацію — за все належить платити. За дар причетності до дива — тим більше.
Отже, ти пояснив їй, що до чого. Вона покірно, навіть радісно погодилася. «Тільки за хлопчиками догляньте!..»
Ти зволікав. Убивати — гріх. Убивати ту, яка воскресла всупереч законам природи, тільки лише за волею Його — гріх удвічі важчий.
І була ще паскудненька, метушлива думка: «А раптом вона знову?…»
Зрозуміла, одразу посерйознішавши, сказала тобі: «Ні, месере. Це уже буде назавжди, напевне. Я… я от знаю — тепер, коли ви пообіцяли, що не кинете хлопчиків, я одразу зрозуміла: тепер зможу піти без перешкод. Не бійтеся, месере. Це швидко і майже безболісно», — втішала тебе вона; вона — тебе!!!
До зустрічі з ресурджентами залишалось не так багато часу. Ти подивився на Фантина і Малімора — ті відвели погляди: звичайно, цей тягар — тільки твій, твій і більше нічий, і ти знав, як воно буде.
Так воно і було.
Милосердні отрути не підходили (адже вона уже і так мертва!), довелося позичити у Фантина його поясний кинджал.
Останніми її словами було: «Дякую, месере…»
Про тіло потурбувався Малімор з іншими пуерулі: непомітно винесли і поховали; дітей ви з Фантином забрали в свою кімнату.
Ти виконав обіцянку, яку дав їй. А сьогодні виконуєш ще одну, яку дав собі.
Шкода, що не можна запитати у наставника про те, невже це було так необхідно — всі злигодні, страждання і біль, невже без них диво було б неможливим, невже воно — лише закономірний наслідок страждань, крові, туги?!..
Ніч закутує монастир у чорну, прохолодну ризу, накидає на білий купол церкви непроникний клобук, ховає зірки за згуслими хмарами. Ніч, і садок, і падре Тімотео чекають відповіді — і Оберто несподівано усвідомлює, що покійний синьйор Аральдо Арігуччі двічі мав рацію. Час дорослішати. Час знаходити відповіді самому, без допомоги наставника.
У повітрі ще тремтить тінь слів падре Тімотео: «Скінчимо, якщо тобі більше нема чого мені сказати».
— Тільки одне, — хрипло говорить магус. — Дякую за все, отче. Я не забуду…
— Подякуєш мені через рік, — зроняє людина із повадками вовка — і, кивнувши на прощання, прямує до трапезної, щоб приєднатися до братів на вечері. — Зауваж, — додає він, — завтра ти мусиш залишити обитель. Для мирського життя я призначаю тобі прізвище Пандоррі, «синьйор Оберто Пандоррі, практикуючий магус» — як на тебе, звучить? Утім, все одно, папери вже готові, можеш забрати їх хоч і зараз. Я накажу ліхтарникам, аби на всенощну й передранкову тебе не піднімали — одначе будь ласкавий до загальної меси поїхати з монастиря. Чекаю на тебе через рік із доповіддю, раніше не смій з’являтися. — І він іде стежкою до трапезної, владний, упевнений в собі, не звиклий чути відмови.
Оберто залишається в садку один. Закинувши голову, він дивиться на небо, де хмари на мить розійшлися і зорі поки ще сяють, поки ще радують око.
Із монастиря він поїде півгодини по тому. Брамник розкриє хвіртку і дивитиметься вслід самотньому вершнику, поки той не щезне у чорнильній, в’язкій темряві й навіть цокоту копит не стане чутно, — тільки тоді на хвіртку зсередини ляже засув і все навкруг нарешті зануриться у нетривалий, але солодкий сон.
Київ, липень 2003 — січень 2004 рр.
Від автора
І ще кілька слів.
Жодна з моїх книжок не була б написана, якби не допомога моїх друзів і знайомих. Ризикуючи когось не згадати, я все-таки хочу подякувати за підтримку і розуміння Володимирові Бичинському, Кайлу Іторру, Надії Кудринецькій, Михайлові Назаренку, Дарині Недозим і Наталі Тарабаровій. Особлива подяка — Андрію Валентиновичу Шмальку, за консультації з історичних реалій епохи Відродження.
В епіграфах процитована «Божественна комедія» у перекладі Є. Дроб’язко.
Звичайно ж, Італія «Магуса» — до певної міри альтернативна стосовно тієї Італії XV ст., яку знаємо (чи думаємо, що знаємо) ми. Не занурюючись у деталі, які не стосуються безпосередньо цього роману, дозволю собі все-таки сказати про деякі розбіжності «магусової» і «нашої» Італій.
Наприклад, «у нас» значно пізніше з’явилися поняття «хрещений батько» і «крадій у законі». А от непоясненні зміни в міграційних маршрутах оселедця, навпаки, в «нашій» Італії сталися приблизно на чверть століття раніше. Також і «дрібний народець» називають тут пуерулі, а не пополіні (другий термін має більш негативне забарвлення, тому в «магусовій» Італії не прижився).
І, звісно, орден законників і орден Останнього Порога є лише авторською вигадкою. Їхні статут, світогляд та ін. випливають із тенденцій у культурі й суспільстві «нашої» Італії XV ст., але, звичайно, із поправкою на певні особливі умови розвитку Італії (та й усього світу) «Магуса».
Оскільки в романі часто зустрічаються слова іноземного походження, мені здалося найдоцільнішим більшу їх частину винести окремо у глосарій.
Щиро ваш, В. А.
Глосарій
Апокризіарій — ченець, який роздавав у монастирі головні блюда і пайки.
Багатіно (італ. bagattino від bagata — дрібна монета) — спершу стара народна назва малого срібного денарія (denaro piccolo).
Барджело — начальник сторожі міста.
Ганза — торговельний і політичний союз німецьких міст, здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою.
Гонфалоньер справедливості (від gonfalone — знамено) — букв. знаменосець справедливості, очолював пріорат, здійснював вищу виконавчу владу в місті, вважався також командуючим ополчення.
Гросо (італ. grosso від лат. grossus — великий) — італійська назва срібного гроша.
Дон (від лат. dominus — пан) — почесний титул духовенства і дворян у Іспанії та Південній Італії.
Жустокор — в історичній літературі іноді помилково перекладається як «кафтан» або «камзол». «Жустокор» — слово французького походження, оскільки мода на цей елемент туалету прийшла саме звідти.
Манджагвера — сорт вина.
Месер — офіційний титул судді, юриста, також використовувався при звертанні до знатних осіб.
Міцелій — вегетативне тіло грибів («коренева система»), що складається із найтонших розгалужених ниток.
Новіцій — себто новачок. У даному випадку — той, хто ще буде проходити посвячення і тільки у майбутньому стане рівноправним членом ордену.
Подеста (італ. podesta, від лат. podestas — влада) — те саме, що градоначальник. Залежно від законів того чи іншого міста повнота повноважень подести могла суттєво відрізнятися.
Пополани (італ. popolani, від popolo — народ) — городяни, переважно торгівці та ремісники.
Синьйор — звернення до знатних людей (signore — букв. пан).
Сьєр — звернення до городянина.
Тамбурин (франц. tambourin) — великий двосторонній барабан. Висота корпусу понад метр. З’явився у Провансі (Франція) у XI ст., звідси інша назва — провансальський барабан. Зазвичай виконавці на тамбурині водночас грали на маленькій (т. зв. одноручній) флейті. Використовувався як військовий інструмент у середньовічній Європі.
Фуста — невелика тридцятишестивесельна галера.
Хольк — тримачтове судно, часто на таких плавали ганзейські купці.