— Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці…
Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.
— Гаразд, — погоджується, — піду далі. Але якщо…
— Тих, хто працює на мене… чи зі мною, я в біді не залишаю.
— Ви сказали, месере.
Мабуть, потрібної вагомості й — тим паче — похмурої рішучості в голосі Фантина не вистачає. Будеш тут рішучим, еге ж! Тут би живим-здоровим залишитися.
Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.
Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так…
Ідемо далі.
А от далі — треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла — правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа… ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.
Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.
Крадіїв відлякують, еге ж.
«Хоча загалом спосіб непоганий», — розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.
Жарти жартами, а якщо хтось знадвору — та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! — погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь — причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки — вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.
Хитромудро вигадано!
— Кімнату можна оминути, — вирішує нарешті Фантин. — По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але…
— Ні, — каже месер Оберто. — Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.
А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.
Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги — але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку — менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш — геть дрібною, ніякою.
Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: «Ти перший», — авжеж, хто б сумнівався!
— Куди хоч повзти? — питає Лезо Монети.
— Он до тієї шафи.
— Над якою картина із бороданем на троні?
— Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, — бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. — Та нехай. Ти маєш рацію, — говорить Фантинові, — саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.
— Як скажете. — Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.
— Сідницю не задирай, — упівголоса радить месер Оберто. — Тінь від неї.
Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім — даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята — за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.
— І що тепер? — шепоче він уже від шафи.
— Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?
— Де кролики і шпаги?
— Саме вони.
— Мабуть, замкнені.
— Тебе це може зупинити?
Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.
«Може зупинити», ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне «крак» у замковому механізмі.
— Є.
Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.