1
Біль у плечі здається нестерпним. І перша ж думка: «Як рука? Що з пальцями, чи не втратили вправності?»
Ні, це не злодюжка-«віллан» напівживий валяється у чужому ліжку — це найталановитіший слідець, який безглуздо, по-хлопчачому підставився під арбалетний постріл. Захопився надиманням щік та викладом власних теорій — от і маєш! А щодо руки тривожиться — ну, є такий гріх, працює інколи з олівцем і папером; трапляється, це й у справі допомагає: показати свідкові портрет підозрюваного, місце злочину замалювати.
До речі, про місце. Судячи з яскраво-червоного балдахіна, розшитого золотими нитками, судячи з розкішного ліжка, з подушок, якими магус дбайливо обкладений зусебіч, судячи з відсунутої вбік запони з кроликами і перехрещеними шпагами, зі стін, де ці ж таки кролики і шпаги присутні мало не на кожному килимі… словом, судячи з усього, перебуває Оберто не десь, а на віллі синьйора Леандро. А це — пр-рокляття! — найгірший з усіх можливих варіантів! Якщо магуса бачили слуги — все, про incognito можна забути!
— Очуняв! — противно пищить над вухом тоненький голосок. — Синьйоре Бенедетто, він прийшов до тями, чуєте!
— Я мертвий, але не глухий, — суворо відповідає привид. — Ну, юначе, — (це уже до Оберто), — наробили ви переполоху! Як почуваєтеся?
— Могло бути гірше. — Почувається він не дуже. Кепсько, що біль угніздився не тільки у плечі, а, виявляється, в усій руці. І якісь майстри так перев’язали — ворухнутись неможливо!
— Випийте-но ліки, — говорить синьйор Бенедетто, а Малімор за його знаком підносить магусу келих із паруючим напоєм, що пахне не надто приємно.
— Що це?
— Лікувальний відвар, пийте, не бійтеся. Ви втратили надто багато крові. Зазвичай кровопускання йде на користь, але це не ваш випадок, — привид сумно усміхається власному жарту. — Пийте, месере. Чи боїтеся, що ми вирішили вас отруїти? Маліморе, відсьорбни-но!
Той із готовністю робить кілька малесеньких ковтків.
— Давайте, — Оберто п’є, губи слухаються його погано, язик теж, але серван терплячий і турботливий. Нарешті келих спорожнів, Малімор ставить його на столик поряд із ліжком і перевертає пісочний годинник, який стоїть там само.
«Цікаво, коли я отямився, пісок у ньому ще сипався?» — чомусь це питання здається магусу вкрай важливим, але відповіді він не знає, не пам’ятає.
Замість цього запитує:
— Чи довго я пролежав непритомним?
— Лише кілька годин. Леандро звелів перенести вас у кімнату для гостей і хотів послати за лікарем, але я заборонив.
— Звучить зловісно. Отже, якщо правильно розумію, про мене знає не так багато людей.
— Я вирішив, що ви зможете зайнятися пошуком перснів більш успішно, якщо всі, як і раніше, будуть упевнені, що магус із Ромми туди ж і відбув.
— Не запитую, як вам вдалося переконати свого нащадка…
— Леандро? — пирхає синьйор Бенедетто. — А ви гадаєте, в теперішньому становищі у нього є вибір? І потім, зізнаюся вам, коли стаєш нематеріальним, мимоволі вдосконалюєш майстерність риторики: інколи тільки словами і вдається вплинути на вас, живих. Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру… Ну, ви розумієте.
— Віддаю належне вашому таланту, — цілком серйозно каже Оберто. — Але якщо ви зробили перший крок, мабуть, продумали і наступні. Залишатися на віллі мені не можна…
— Саме так. Проте, месере, ви зараз не в тому стані, аби піти звідси на своїх двох. І вам потрібне лікування, хоча б огляд людиною, яка знається на цілительстві. Тут, чесно кажучи, мені складно щось порадити: ви ж розумієте, ми, привиди, прив’язані до місця нашого поховання. Тому я погано орієнтуюся в сучасному Альяссо.
— Гадаю, в цьому нам допоможе мій юний друг. Де він, до речі?
Синьйор Бенедетто покашлює в кулак і, набурмосившись, кидає погляд на столик поряд із ліжком. Окрім келиха і пісочного годинника, на ньому лежать всілякі дрібні речі, які були в Оберто з собою.
Зокрема — альбомчик, де магус має звичку робити подорожні замальовки. Альбомчик розгорнутий на одному з останніх розворотів, там — портрет юнака, причому це явно ескіз із картини: помітні навіть контури рамки і частина стіни, на якій ця картина висіла. Стіни з килимом. А на килимі вишивка: блищать перехрещені шпаги і стоять, звівшись на задні лапи подібно до геральдичних левів, кролики.
— У вас дуже влучне око і точна рука, — ніби між іншим зронює синьйор Бенедетто. — Були, оскільки тепер, після поранення… хто може щось стверджувати напевне? У наш непевний час…