Про все це Фантин, ясна річ, не знав, а от про самого Татуся Карло начувся, як і кожний, хто займається в Альяссо протизаконним промислом. Щоправда, особисто з доном Карлеоне він не стикався, але справно платив належну частку його представникам — а ті вже піклувалися, щоб зайвий раз «віллана» ніхто не турбував і щоб вільні добувачі не промишляли на його території. Звичайно, проти законників, особливо законників-магусів, коли тих викликав хтось із постраждалих, Татусь Карло виступати відкрито не ризикував; однак західне узбережжя — велике, а законників мало, тож небезпеку вони являли швидше умоглядну. Загрозливішими завжди були місцеві стражі порядку — а от із ними Татусь Карло домовлятися умів, як ніхто інший. Навчився за довгі роки.
Починав він свій творчий шлях досить своєрідно. Батько Татуся Карло, старий армійський барабанщик, одного разу всерйоз переглянув систему власних життєвих цінностей і дезертирував, прихопивши із собою тамбурин, завдяки якому потім почав заробляти на харч собі і своїй сім’ї. На жаль, заняття, що користувалося чималим попитом на війні, виявилося майже непотрібним у мирному житті. Своєму нащадкові музика-дезертир зміг заповісти лише добряче зношений тамбурин і комірчину, мебльовану ліжком і скринею без кришки. Якийсь час юний Карло намагався заробляти на життя ремеслом батька, але швидко змикитив, що, при всій повазі до батька, той присвятив себе не найприбутковішому промислу в окрузі. Сяк-так заробляючи за день на три хлібні шкоринки, а якщо поталанить — і на цибулину, Карло виношував честолюбні плани підкорення світу взагалі і окремого містечка зокрема. Щоправда, без жодних знайомств і зв’язків на нього чекало одне: до кінця днів своїх вештатись вулицями, викликаючи із тамбурина щось фальшиво-бадьоре, — і так воно було б, якби не випадок.
Його запросив попрацювати закликальником один мандрівний актор, господар театру маріонеток. «Тільки одна вистава! Покваптесь, покваптесь!» — знай кричи та нашкварюй мелодію якнайбадьоріше… чи щоб хоча б на погребову не дуже скидалася. Багато розуму не треба — а щербу, дивись, і заробив.
Як більшість подібних акторів, цей возив свої підмостки з собою — у великій критій колимазі (вона ж була йому і домівкою). Коли розпочався спектакль, господар посадив Карло в дальній закуток, налив у миску гаряче вариво, навіть хліба дав. Здавалося б — чого іще? Аж ні, допитливий Карло, поки актор показував виставу, сунув свій довгий ніс у ящик столу і намацав там такого собі ключика. Понишпоривши по кутках, угледів неприглядну шкатулку та й відімкнув: ключик підійшов до замкової шпарини ідеально.
Тільки-но кришка піднялася, зі шкатулки просто в обличчя допитливому парубійку що тільки не полетіло: і клоччя старого одягу, і ґудзики, і картонні ковпачки в біло-червону смужку, і жменя насіння, і гострий, наче голка, зуб, і навіть (хоча Фантин вважав, що тут легенда трохи прибріхує) — важезний ланцюг із кайданами! Як стільки всього влізло у маленьку шкатулку, Карло не знав; він устиг лише здивуватися — а зі сцени вже долинули перші крики жаху. Маріонетки, якими буцімто керував господар театру, раптом перестали йому підкорятися, вони обривали нитки і кидалися на лялькаря. Глядачі в паніці шугнулися хто куди, побитий господар качався на помості й несамовито волав від болю і люті, а з візка на допомогу побратимам поспішали ті маріонетки, які не були задіяні у виставі.
Пізніше з’ясувалося: господар театру чаклунством і обманом полоняв різних пуерулі і змушував їх, перевтілившись у ляльок або прикинувшись ними, виступати у виставах. А в заповітній шкатулці чаклун тримав заговорені речі, за допомогою яких отримував владу над своїми «акторами». Карло, відкривши шкатулку, звільнив «дрібний народець», — і той не забарився відплатити мучителеві.
Але всупереч поширеним уявленням про пустотливість і невдячність пуерулі, вони віддали належне і своєму визволителю. Уже в буцегарні, куди Карло кинули «до з’ясування обставин», юнака навідав якийсь довгоносий малий — проліз крізь тюремні ґрати, нахабно примостився на підвіконні і писклявим голосом повідомив: «Не переймайся, усе владнається — і незабаром!»
Справді, за півгодини Карло відпустили, вибачившись і — що набагато суттєвіше! — передавши йому в повне і безкоштовне володіння «лялькову» колимагу. Як тому, хто «надав властям посильну допомогу в ловленні злочинного чаклуна».
Щоправда, чаклунову конячку стражі порядку привласнили; Карло якось відкотив своє нове рухоме майно до рідної комірчини та й влігся спати, мовляв, ранок від вечора мудріший.