Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою «віллана». Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді, коли в тому немає потреби.
Що рівнозначно втраті професійного чуття, рівнозначно загибелі, — гірше, ніж втрати гнучкості суглобів чи швидкої реакції.
Я, не замислюючись, поліз у самісіньке пекло. І зараз отримаю по заслузі.
Ця думка не лякає Фантина, лише викликає легку прикрість, що все вийшло так бездарно і безглуздо. Клятий магус споганив йому життя, граючи, перетрощив долю, а сам зараз, напевне, відлежує боки на заїжджому дворі та чекає вістей.
«А от хрін він їх дочекається! — із п’янкою легкістю думає Лезо Монети. — Хай хоч до другого пришестя на ліжку крутиться».
Рештки розсудливості змушують Фантина все-таки спробувати завіятись звідси, поки ресурджент і сторожа зайняті стариганом.
— Я поверну тобі все, що було в гаманці, — обіцяє воскресник. — І додам ще кілька золотих. Якщо ти скажеш мені, де… — Він переривається, підводить голову і наказує своїм підлеглим: — Цього хоч не впустіть, бовдури!
Йдеться, ясна річ, про Фантина. Тиждень тому, почувши таке, він би чкурнув звідси — тільки б його і бачили! Теперь навіть не намагається.
— Розу-умний хлопчик, — шепоче за лівим плечем вкрадливий голос.
Авжеж, звісно, ресурджентів двоє — і другий, молодший, якраз приглядав, аби «розу-умний хлопчик» не накивав п’ятами.
— Розумний… Він не побіжить.
— Однак і спокушати надміру не слід, — уривисто мовить перший воскресник. — То про що це я… про гаманець. Ну, будеш душу очищати, грішний сину мій?
Певно, з боку це виглядає смішно: ресурджент годиться рибалці щонайменше у сини.
Але сміятися Фантину не хочеться.
— Грішний, — шепоче, спльовуючи кров, стариган. — Грішний я, отче. Все скажу, як було. Тільки її, — виразний погляд на дружину, — її заберіть.
Забирають, відводять подалі.
— Ну от, значить, — майже із задоволенням каже рибалка. — Значить, грішний. Брехав. Дружині — зокрема. Добра ближнього свого, Ефраїма-гендляра, прагнув. І не раз. Перелюбствував. Так-так, багацько, усіх і не згадать!.. Ще…
— Гаманець, — м’яко нагадує йому воскресник.
— Що?
— Гаманець.
Стариган морщить лоба:
— Гаманець, гаманець… Який гаманець?
Ресурджент огидливо, двома пальцями, бере його за вухо — наче батько, який зібрався провчити сина-шалапута.
— Пригадуй, — радить лагідно.
По обличчю старигана стікають великі, масні краплі. Він кривить рота в усмішці, від якої Фантинові стає не по собі:
— Не знаю ніякого гаманця. Не було його, пане. Не було.
— На жаль, фра Оттавіо, звичайна історія. Вони викручуються навіть тоді, коли брехня їхня очевидна. — Старший ресурджент достає вицвілий, вимазаний в землі гаманець. Фантин мимоволі дивується, що воскресник не погидував покласти його до своєї кишені. — Бачиш, — звертається ресурджент до рибалки, — ми ж дійсно його знайшли. А ти бозна-що верзеш. Навіщо? Чи скажеш, не твій гаманець?
— Не мій.
— І в халупі твоїй він випадково опинився, чи не так? Недоброзичливці підкинули. Може, Ефраїм-гендляр вирішив тебе підставити? Або ті, з ким перелюбствував, віддячити захотіли, приємний подарунок влаштувать?
— Не знаю, отче.
— Фра Оттавіо, от вам і випала можливість дечому повчитися. Накажіть барджело, аби цього юнака зв’язали та посадили окремо від інших свідків — і неодмінно простежили, щоб він не міг з ними перекинутися слівцем чи обмінятися знаками. А ми звернемо свою увагу на цього… — і ресурджент із презирством вказує підборіддям на старигана, не випускаючи його вухо зі своїх вузлуватих пальців.
На зап’ястя Фантинові накручують ледве не цілий моток якоїсь огидної, колючої мотузки; він намагається скласти долоні човником, але фра Оттавіо помічає і гримає на сторожу, щоб не ловили ґав і як слід потурбувалися про полоненого; фокус не проходить. Ще й ноги зв’язують, та так, аби жодного зайвого поруху зробити не міг. До рота впихують слизьку ганчірку: знай мовчи та чекай своєї черги, тоді вже набалакаєшся досхочу!
Таким варварським чином позбавленого свободи, його всаджують підпирати якийсь паркан, власне, не паркан навіть, а кілька вцілілих дощок. Поряд, спиною до Фантина, стає стражник, котрий приглядає за іншими полоненими — сім’єю безталанного старигана. Все, дорогенький, розуміє Лезо Монети, тепер уже втрапив у халепу по-справжньому. І жодний магус не врятує, бо месер Оберто, щоб він жив триста років та випорожнювався золотими злитками, лежить зараз у кімнатці «Стоптаного чобота», чекаючи вірного свого помічника. Замість того щоб на допомогу прийти!