Те, що видавалося найскладнішим — домовитися із маестро Іракунді — насправді виявилося найлегшим. Так, ювелір був поривчастим і запальним, але аж ніяк не безголовим. Він вислухав пропозицію магуса, лаючись гірше за чоботаря, довго бурчав спершу про неможливість такої роботи, потім — про витрати, пов’язані із замовленням, нарешті заявив: «Нічого не гарантую» і «зайдіть наприкінці Василиска» (себто уже ввечері). Після чого виставив Оберто із майстерні: «Не заважайте, месере! Самі ж хочете, щоб якнайшвидше».
Гаразд, у магуса якраз було кілька незакінчених справ, якими він міг зайнятися до години Василиска.
«Голос мертвих» відпросився попередити Татуся Карло про воскресників — Оберто відпустив. А сам надів личину поважного старця і вирушив на цвинтар.
Тому що обіцянки слід виконувати.
Навіть якщо ти — законник, який збирається порушити головні принципи свого ордену.
2
— Нарешті, месере! — в голосі привида Арігуччі бринить непідробне піднесення. — Я уже зачекався. Кажуть, у вас були неприємності того вечора…
— Нічого серйозного, синьйоре Аральдо, повірте. І я обов’язково навідався б до вас, що б не сталося.
— Месере, у мене ні на мить не виникало сумніву, що ви прийдете! Ви ж законник, а законники — люди свого слова.
Сказане шановним привидом б’є, як то кажуть, «в яблучко». Оберто всміхається:
— Отже, я тут. Про що ви хотіли говорити зі мною?
— Ах, месере, ви такий поквапливий! Справи, еге ж? Клопоти? Все ловите злодіїв, котрі розтривожили спокій люб’язного Цинікуллі?
— Вибачте, синьйоре Аральдо. Я, мабуть, не дуже ввічливий…
— … але на те є причина, чи не так? Всьому на світі, месере, є причина, а інколи навіть не одна. — Привид сумно усміхається і розводить руками, рукави його колихаються двома пухнастими крилами: — Таке життя, месере. Воно втручається у найнесподіваніший момент і вносить свої виправлення в наші плани. Наскільки я розумію, щось подібне сталося і з вами.
— Ви на диво проникливий, синьйоре Аральдо.
— У моєму віці й становищі бути іншим вельми складно. До того ж… це, знаєте, не важко: здогадатися, що саме відбувається з вами. Я, власне, чекав чогось такого, ще коли вперше побачив вас у своїй усипальниці. Ви, месере, уже тоді були не в ладах із самим собою. Зі своїм серцем.
— Та наче поки що не скаржуся, стукотить без перебоїв, — відбувається жартом магус. Але він згадує свою «проповідь» Фантину і дивується збігові: тоді ж мова була саме про серце!
— І воно мовчало, навіть коли ви, месере, незаконно вдерлися до вілли Цинікуллі? Ви, законник, порушили власне закон! Нехай і з добрим наміром — але порушили!
— Ви звинувачуєте мене в цьому, синьйоре Аральдо?
— У жодному разі! Швидше, співчуваю. Ваші наставники, а насамперед — засновники ордену, були не дуже далекоглядні. Вони вчили вас одному, але світ влаштований зовсім по-іншому. Не порушивши закону, ви б ніколи не знайшли персні. Порушивши — пішли проти власної природи, точніше, проти тих принципів, які уже стали невід’ємною частиною вашого єства. Тепер життя і вчення борються у вас — і поки що життя перемагає.
— Гадаєте, це погано?
— Гадаю, це боляче й нестерпно — але необхідно. Ви дорослішаєте, месере.
— Та я ж начебто уже не хлопчик.
Синьйор Аральдо, вибачаючись, піднімає руки:
— Звичайно, звичайно! Я не дуже ясно висловився, месере. Мені слід було сказати: «Ви ростете, змінюєтеся». Цей процес, яким він мені вважається, схожий на дорослішання. Діти ж завжди живуть запозиченим життям: батьківськими уявленнями, батьківськими «погано» і «добре». Поступово дитина починає розуміти, що ці «добре» і «погано» можуть не збігатися з її власними, а світ влаштований дещо складніше, ніж вона звикла вважати. Розуміння цих, взагалі-то, простих речей майже завжди болісне. Руйнуються стінки яйця, і пташеня вибирається на волю.
Деякий час в усипальниці панує мовчанка. Оберто розмірковує про почуте, синьйор Аральдо терпляче чекає.
— Отже, — нарешті мовить магус, — ви радите мені розбити яйце моїх колишніх уявлень? Але той, хто порушив закон один раз, — нехай навіть із найкращих міркувань! — уже не сміє називатися законником.
— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам…