Нарешті замовлення виконане, можна йти далі, тепер — у порт. Магус дивує свого супутника: заявляє, що треба поспішати, часу обмаль — але при цьому робить гак, аби зайти на ринок і купити два міхи дорогого вина. Вручає їх «голосу» і наказує берегти як зіницю ока.
Контора власника корабельні — тут же, в порту, щоб далеко не ходити. Сам власник — скуйовджений і сердитий, на привітання візитерів він ричить щось нерозбірливе, явно вороже, однак магус після спілкування з маестро Іракунді готовий до такого прийому. Та й «голос» швиденько втихомирює шановного Ріккардо Барбіаллу, прошепотівши йому на вухо кілька слів. Певно, авторитет Татуся Карло важить для власника корабельні не менше, ніж для ювеліра: Оберто готові вислухати, хоча прийняти похмуре «То чого вам, люб’язний?» за щиру увагу чи душевну прихильність здатна тільки вкрай наївна людина.
Сьєр Барбіалла навіть не потурбувався сісти — височить біля столу, вперся волохатими кулачищами в облікову книгу, набурмосився. Мовчить, але всім своїм виглядом показує: нема у мене часу про всілякі дурниці теревенити, і так клопоту вистачає, словом, давайте швиденько: викладайте, навіщо приперлися, та й забирайтесь геть!
— Я тут, аби допомогти вам.
— Отакої! — іронічно вигукує сьєр Барбіалла. — А чого це ви раптом вирішили, що мені потрібна допомога?
— Якщо не помиляюся, в одному з ваших доків кілька тижнів тому почали відбуватися прикрі… випадковості, назвемо їх так.
— У мене, люб’язний, прикрі випадковості трапляються щотижня. Життя, до вашого відома, не тільки із успіхів складається!
— Я кажу про той док, в якому розмістили «Цирцею».
Сьєр Барбіалла важко зітхає і, примруживши око, запитує нарешті:
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі зникнення інструментів, псування снастей, затхлу питну воду, а також інші дрібні капості, які зазвичай коять розгнівані пуерулі.
— Пальцем у небо! — чи то радіє, чи засмучується сьєр Барбіалла. — Я уже викликав фахівців, радився. Кажуть, усе чисто, пуерулі тут ні до чого.
— Якщо бути точним, вони заявили, буцім жоден із відомих їм пуеруло не має відношення до того, що відбувається.
— Саме так, — розгублено підтверджує сьєр Барбіалла. — А яка, власне?…
— Різниця, бачте, полягає в тому, що ви маєте справу із представником тієї гілки «дрібного народця», яка майже невідома у нас, в Середземномор’ї. Вони мешкають переважно на півночі, а сюди якщо і потрапляють — випадково.
Сьєр Барбіалла миттю кметить що до чого.
— Скільки мені коштуватимуть ваші послуги, синьйоре?…
— Оберто, але без «синьйора».
— То скільки мені коштуватиме ваша послуга, вельмишановний Оберто?
— Гроші не мають значення. Проведіть мене в док і накажіть, щоб звідти пішли всі…
— Зараз вечір, на ніч я їх і так відпускаю…
— Ще краще. Я зачинюся в доці і буду там, певно, до ранку. Ніхто не повинен турбувати мене, стукати в двері чи навіть просто намагатися підглядати. Раффаель прослідкує за цим, чи не так? — «Голос» киває. — Далі. Зранку, можливо, мені треба буде оглянути інші доки. При цьому за першою моєю вимогою із них підуть усі працівники…
— Надовго?
— Думаю, що ні, проте не хочу загадувати. Можливо, і надовго. Але обіцяю одне: після сьогоднішньої ночі пуеруло залишить вас у спокої.
— Ну, — з помітним полегшенням підсумовує сьєр Барбіалла, — це якраз те, що треба.
— І ще. Мені потрібні два чистих горнята.
Сьєр Барбіалла нічим не виказує свій подив: горнята то горнята! Сам він вирішує залишитися на ніч в конторі, багато справ, знаєте, накопичилося, ми тут із шановним Раффаелем посидимо, щоб йому одному не нудьгувать.
— Пам’ятайте: ніхто не повинен до ранку стукати в док чи заглядати в нього.
— Особисто простежу! А коли почнете?
— Зараз, сьєре Ріккардо. Незабаром північ, часу майже не залишилося. Ведіть…
Спираючись на ціпок (і досі — в личині сивобородого старця), Оберто йде за сьєром Барбіаллою. «Голос» крокує поряд, несе горнята і міхи з вином.
Док уже порожній, останні теслі перевдягаються і, кидаючи здивовані погляди на цю трійцю, йдуть. У чорному, повному тіней череві не залишається жодної живої душі… жодної людини принаймні.