… А я все спав, людино. І снилися мені страхіття, вони засмоктували мене в чорний, бездонний вир, і нитка мого життя стоншила до того, що я почав вірити, буцім усе, що відбувається уві сні, я переживаю насправді. Ще трішки, людино, і я б не прокинувся, іще трошечки…
Але та жінка… Сама того не знаючи, вона врятувала мене.
Шкода, що для цього їй довелося померти».
7
У благородних хижих птахів є правило: ніколи не полювати на здобич поряд зі своїм гніздом. У «благородних донів» з «Цирцеї» було схоже правило: не займатися «промислом» у портах, куди вони заходять відпочити і поновити запаси провізії. Наприклад, в Альяссо.
Лише один-єдиний раз вони порушили це правило — надто вже великою була спокуса! Один-єдиний!.. — і він став фатальним для всього екіпажу.
Почалося, як воно і буває, з жінки. Трапилася одна: підійшла тихесенько, перепитала, коли відпливають. Вугор ще покепкував, мовляв, і не сподівайся, на борт не візьмуть, жінка на кораблі — завжди до біди. Вона знову запитала, чи правда, що завтра зранку відпливають. Ну так, відповідали їй, а тобі що до того?
«Продати хочу дещо».
І показала перстень.
Шкіпер покрутив його в руках, помацав і повернув: дешевина, до того ж напевне крадена.
Вона почала вмовляти, її відштовхували, сміялися, не хотіли слухати. Знали, що нікуди не дінеться. Бо до них прийшла: отже, в Альяссо нікому продати цей свій перстень не може.
Вона, як і слід було чекати, не відставала. Збили ціну втричі проти тієї (зізнатися, мізерної), яку вона заправила спершу.
«А ще такі ж візьмете?»
«Скільки?»
Вона затнулася, наче щось вирішувала для себе, щось важливе. Потім твердо мовила: «Сім».
«Ну, приходь увечері… знаєш куди. Зараз у тебе купувати нічого не будемо, а раптом ти підіслана. Спершу продаш, потім донесеш», — і нахабно переморгувалися у неї за спиною. Знали, що прийде — покомизиться, повіднікується і зробить усе, як наказали.
А персні знатні були, це вони одразу збагнули, тому і вирішили порушити правило своє залізне: жодних справ у «домашніх» портах. З іншого ж боку, і ризику ніякого: прийде дівуля вночі, ніхто ні про що і не знатиме. До речі, шкіпер звелів простежити, і Вугор простежив: працює вона служницею, чоловіка в неї нема; не схоже, щоб була підіслана місцевою владою. Все чисто.
А перстеньки — знатні!
Вона справді прийшла, тільки трохи припізнилася. Кеп послав двох, щоб на шлюпку взяли і доставили на борт — ті вже збиралися повертатись, коли нарешті з’явилася. Висварили, допомогли залізти, повеслували потроху. На той час, звичайно, всі знали, чим скінчиться, навіть якщо вголос іще не вимовляли цього. Принцип простий: чим менше свідків — тим менше ризику. Народ — він мудрий, не даремно прислів’я склав про «кінці у воду».
Вчинили все за прислів’ям. Хоча не обійшлося без накладок.
Спершу думали закувати в кайдани, кляп у рот, у мішок якийсь засунути, поки із гавані не вийдуть — ну а потім, за заведеним порядком, здати знайомим работоргівцям. За таку кралю, хоч худенька та трохи бліднувата, багато б виручили.
Не вийшло. Коли вона збагнула, до чого ведеться, наче збожеволіла! Сама у воду кинулася, ніхто зупинити не встиг. Шкода, звичайно. Могли такі грошенята отримати, та, певно, судилося їй утопитися. Вночі, в одязі, в холодній воді — ні, там би і бувалий у бувальцях моряк навряд чи виплив би, що вже про таку говорить…
Вугор усіх заспокоїв, шкіпер підтримав: нема чого метушитися, ніхто ні про що не дізнається. А завтра ми уже будемо далеченько.
Зранку його передбачення не виправдалися: «Цирцея» сіла на мілину, для ремонту потрібна була дзвінка монета, коштів не вистачало, і зрештою вирішили один перстень продати.
Ну а чим усе скінчилося — про це тепер кожен знає.
8
— Крізь сон, крізь тужаві нашарування кошмару, я, людино, почув її передсмертний крик відчаю. І було щось іще… я не дуже втямив, що саме. — Клабаутерман переривається, але не відсьорбує із горняти, а просто мовчить, втупивши погляд кудись перед собою. Забувшись, він «пливе»: риси його обличчя і форма тіла знову більше нагадують звірячі, ніж людські.