Щоб не виказати своїх почуттів, Лезо Монети відводить погляд — і помічає другого Цинікуллі, Цинікуллі-молодшого… свого рідного батька? Синьйор Граціадіо виявляється несподівано юним і якимось хворобливим. Зодягнений він, до слова, цілком у тон до своєї зовнішності, себто ніяк: безформені плащ і жустокор найнезугарніших кольорів, берет кутастий, із куцим пером, панталони на колінах спухають пузирями, провисають, пишні банти на них тріпочуться зів’ялими, м’ясистими квітками.
І це, вражено думає Фантин, мій батько?! О мадонно, ото пощастило!
Натомість синьйору Леандро пощастило ще менше: такого чахлика мать за спадкоємця…
Молодший Цинікуллі перетинає кімнату і приєднується до батька, його трон нижчий і менш вишукано прикрашений.
— О-отже, — тягне синьйор Леандро, огледівши присутніх, — здається, всі зібралися. Почнемо, панове. Але спершу… месере Оберто, чи обов’язкова тут присутність цих двох немовлят? Якщо вам нема на кого їх залишити, я покличу служницю, вона пригляне…
— Обов’язкова, — перериває його магус. — Тож, дійсно, давайте почнемо.
Синьйор Леандро нічим не виказує свого роздратування, але Фантина не обдуриш: подеста нечемність проковтнув, не подавився, але навряд чи забуде або пробачить.
— Месере Оберто, насамперед — те, задля чого ви тут. Зникнення перснів, яке ви мали розкрити. Люди, які їх вкрали. Я чекаю на звіт.
— Хіба шість перснів не лежать зараз у вашій шафі? — магус недбало вказує правицею на знайомі Фантину дверцята із кроликами і шпагами. — Ще один був переданий мені вашими родовими пуерулі як зразок. Решта… гадаю, решта, синьйоре Леандро, назавжди втрачені для вас.
— Нехай навіть так, хоча до цього питання ми ще повернемося. А крадії?
— Якщо не помиляюся, саме за вашим велінням тих, у кого було знайдено викрадені персні, позавчора стратили?
— Так, але…
— А тепер давайте-но дещо уточнимо, синьйоре Леандро, деякі формулювання. При бажанні ви можете взяти текст contractus’a і перевірити — там чітко вказано, що «викликаний член ордену законників (фах — магус) проводитиме розслідування, передовсім виходячи із засад законності — і якщо виявить…»
— Я пам’ятаю!
— Чудово! А це? — «має повне право вимагати проведення розслідування, яке б виходило за межі окресленого вище завдання, і особисто його проводити, залишаючись уповноваженим…»
— Це я теж пам’ятаю, месере. Але до чого ви ведете?
— До того, панове, що зараз я маю намір здійснити саме таке розслідування. І лише потім надати остаточний звіт по тій справі, для якої і був викликаний в Альяссо. Синьйоре Леандро…
— Так?
— Якщо ваша ласка, повідомте мені, з якою метою ви запросили до міста цих воскресників.
— Це родинна справа, месере! І нічого протизаконного в ній я не бачу.
— Тим паче вам нема чого приховувати.
— Але тут, якщо ви помітили, є сторонні особи!
— То накажіть вийти вашому розпорядникові — це ж він сторонній, чи не так? А я, поки він не піде, залишатимусь німим, наче непотривожена ресурджентами могила.
— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі! — наливаючись червоним, пихтить синьйор Леандро. При цьому він не втримується і зиркає у бік Фантина.
Магус картинно зводить брову:
— Зачекайте, чи не вважаєте ви стороннім свого власного, нехай і незаконнонародженого сина? Точніше, трьох незаконнонароджених синів, — додає він уже зовсім іншим, аж ніяк не світським тоном.
— Що за нісенітниця?! Тут тільки один мій син, от він, — синьйор Леандро вказує пальцем на Цинікуллі-молодшого. — Юнак, якого ви привели на мою віллу, в крайньому разі, якщо зважати на сумнівну схожість із портретом синьйора Рінальдо Цинікуллі, є моїм онуком. Чи якимось іншим побічним нащадком нашого надміру плодючого роду. Але син?!.. Ні! І кого ви вважаєте третім у цьому випадку? Себе самого? Одного із шановних братів?
Його полум’яну промову перериває невдоволене схлипування немовляти, яке спить на руках у месера Оберто. Відразу ж друге, яке у Фантина, озивається майже розбірливим бурмотінням — і перше змовкає, важко зітхнувши.
Ця нетривала затримка залишається ніким, окрім Леза Монети, не поміченою: всі надто захоплені пристрастями, які вирують у бібліотеці.