Із балачок людських найбезглуздішими слід вважати ті, що поширюються про марновірства некромантії. […] Некромантія ця, вітром полощене знамено, є поводир глупої юрби, яка постійно засвідчує галасом про численні дії такого мистецтва; і цим наповнили книги, стверджуючи, що духи діють і без язика, говорять і без органів, без яких говорити неможливо, говорять і носять непосильні вантажі, викликають буревії і дощ, і що люди перекидаються на кішок, вовків та інших звірів, хоча у звірів насамперед вселяються ті, хто подібне стверджує.
1
Двоє перехожих мовчки піднімаються вуличками Альяссо: кожен думає про своє. Фантина турбує халепа, в яку він вскочив, і трохи тривожить те, що доведеться здійснити. Магус…
От про нього — докладніше.
На відміну від церковних слідців-інквізиторів[2], магуси-законники займаються злочинами насамперед мирськими, хоч і підпорядковані вони тій-таки церкві — а як інакше? Всякий надприродний талант оголошується клириками або даром Господнім, або витівками диявола. У першому випадку, будь ласкавий, служи на благо церкви, якщо ж ні — ось і другий випадок, при якому належить тобі задушевна розмова, що зазвичай розкриває весь підспідок підозрюваного, ну а потім — тепле, ба навіть гаряче прощання — і невідворотна дорога на небеса, все одно, наче за руку тебе туди провів би сам Папа.
Магуси — одні з тих, хто не квапиться з прогулянками на небо і віддає перевагу життю земному.
Для навчання молодиків із природженими здібностями до надчуття клирики навіть відкрили кілька шкіл при монастирях ордену законників, в одній із них і вчився Оберто, супутник Фантина. «Як, — запитаєте ви, — невже такий поважний пан — і без прізвища, тільки з іменем?» А хтось спостережливий зауважить: «Але ж у Альяссо — як і в усій цій Італії, схожій, хоч і не зовсім, на нашу, — чоловічі імена закінчуються на „о“ виключно в знатних персон. Що ж виходить?…»
Отаке й виходить: Обертове походження знатне лиш наполовину. Бастардо він: матінка із вискородних, а щодо батечка лише породіллі магусовій відомо, ким той був. Молоді роки, гаряча кров, amour у прибережній печері, подалі від допитливих очей… А потім «раптом сталось, як не гадалось…» — у маєтку скандал за зачиненими дверима, донечку негайно — заміж, «хто погодиться, за того і підеш, раніше слід було вибирати!», малюка думали спершу… того… ну, немає значення, що думали, головне, фра Діоніджі вчасно помітив у нього ті самі, до надчуття, — ось і віддали дитя монахам, усе ж краще, ніж…
Так зазвичай і стають магусами-законниками. Є чому позаздрити, чи не так? Із девізом «Закон земний — над усе» і з повноваженнями майже необмеженими ідуть вони вершити правосуддя — і вершать, безстрасні, непідкупні, керовані одним лише прагненням до справедливості.
«Страшні люди — магуси», — кажуть старі. А мудріші з них додають: «Якщо взагалі — люди».
Магусів багато не буває, взагалі діти з такими здібностями рідко зустрічаються. І тим паче не з кожної дитини із надприродним талантом вдається виховати слідця-чародія. Але потреби великої в магусах немає: мало хто ризикує просити в них допомоги, та й не завжди магуси надають її — їх щонайперше цікавлять випадки незвичайні.
Як той, наприклад, що стався на віллі синьйора Леандро Цинікуллі.
2
У маєтку синьйора Леандро, як у кожній садибі, вік якої нараховує століття, а родовід згідно зі звичаями (зрідка — і насправді) сягає осіб королівської крові, мешкав привид. У цьому не було нічого виняткового: заповзятливі нащадки за згодою церкви часто викликали дух померлого пращура і просили його ще якийсь час побути в цій юдолі страждання і гріхів. Усі сторони попервах були задоволені: церква вкотре підтверджувала факт безсмертя душі (і отримувала неабияку винагороду за дозвіл на її виклик), невпокоєний пращур навіть безтілесному існуванню тут надавав перевагу перед тамтешньою невідомістю (оскільки, воскреслий, забував, що ж із ним було після смерті); нарешті, нащадки доводили свою вельможність і мали на додаток безоплатну охорону вілли.
Усе це, повторимо, викликало священний трепет і захоплення в усіх зацікавлених сторін. Але поступово з’ясовувалося, що престижний «привид пращура» має і негативні риси. Так, дійсно, матеріальне його не турбувало, він не голодував, не мерз, не хотів спати, — але ж душа (та сама, безсмертна!) жадала належної поживи. Розмови, читання книг, насолодження музикою — все це привид міг мати, але виявлялося, що грати для примар, навіть за великі гроші, ніхто не бажає; книги з родинних бібліотек привиди прочитували швидко, нові ж фоліанти надто дорогі для більшості нащадків колись заможних родів.