Розділ одинадцятий
Тріск шкаралупи
Дивися ж, надія і бажання потрапити на свою батьківщину і повернутися у перший свій стан вподоблюються метелику стосовно світла, і людина, яка завжди із нескінченним бажанням, сповнена радощів, чекає нової весни, завжди нового літа і завжди нових місяців і нових років, причому здається їй, наче бажані предмети надто зволікають із появою, — не помічає, що власної жадає руйнації! А бажання це є квінтесенція, дух стихій, який, ставши ув’язненим душею людського тіла, завжди прагне повернутися до того, хто його послав. І хочу, аби ти знав, що саме це бажання є квінтесенція — супутниця природи, а людина — взірець світу.
1
Помирати, як і народжуватися, буває дуже боляче.
Істина, що стає банальністю всього лише після двох-трьох десятків смертей-народжень. Звичайних, буденних смертей: ти засинаєш, ти втрачаєш близьку людину, ти розстаєшся з ілюзіями дитинства, ти позбавляєшся невинності малюка, котрий свято вірив у ідеали, яких немає і ніколи не існувало, — ти вмираєш, вмираєш, вмираєш. Ти народжуєшся: з кожним пробудженням, з кожним «люблю», на яке відповіли взаємністю, з кожною розквітлою квіткою, з кожним новим «можу!» і з кожним новим «хочу!», — ти народжуєшся, народжуєшся, народжуєш себе.
Боляче?
Буває, що і боляче.
Але чийсь голос кличе з того боку ночі й забуття.
Іноді так:
Іноді так:
— Месере, месере!..Гадаєте, він мене зовсім не чує? Скажіть, маестро, а він?…
Іноді — просто дитячим плачем.
Ти повертаєшся — іноді. Якщо зовсім несила слухати голоси. Або якщо піти не вдається.
Або якщо Хтось…
Та про це краще не треба.
Спи. Тебе ще не взяли за повідець, не потягли назад (голоси — не беремо до уваги, на них ти поки що можеш не зважати). Ти іще можеш залишатися тут; а коли поклик із того боку стає надто сильним, біжи — у минуле, у спогади, у колишні народження і смерті.
Біжи!..
2
У тім і притичина: бігти Оберто не міг! Сьогодні він достатньо находився, налазився по трапу, та й постійне підтримування личини сил не додало. А часу лишилося — рівно до обіду, потім треба буде зустрітися із ресурджентами і дати пояснення.
«Дасть Бог, встигнемо! — це все, чим йому залишалося себе обнадіювати. — Мусимо, повинні встигнути!»
Дорогою він зажадав від Малімора повної, без відмовчувань, розповіді про все. Сам уже знав чи здогадувався, як було насправді, але вирішив, що краще підстрахуватися. Трапляються дрібниці, на перший погляд, незначні, проте здатні зіграти вирішальну роль.
— Коли ти став custos’ом?
— Га?
— Маліморе!
— Та добре, добре. Я, чесно, не пам’ятаю, коли став «хранителем». Просто одного разу відчув, що можу точно визначити, належить та чи інша людина до роду Цинікуллі. Старі сервани кажуть, таке буває, якщо довго служити якомусь одному роду. Нібито саме собою чуття з’являється, хочеш чи ні — немає значення. А разом із чуттям немов би проростає в тобі така штукенція… коли дотримання традицій стає найважливішим у твоєму житті. Тоді навіть слово засновника роду для тебе не указ — робиш тільки так, як заведено споконвіку. Це страшно, між іншим, — заявив він, дивлячись знизу вгору на Оберто. — Інколи і не хочеш, а робиш. Ще й приховувати це доводиться, бо… ну, ви ж знаєте, яким буває синьйор Бенедетто. А тут традиція диктує своє, традиція і справедливість беруть тебе за комір, наче ти лялька і за всі нитки від рук-ніг смикає хтось інший, він — господар, а ти тільки виконавець, не більше. Із цим навіть боротися не можна, воно сильніше за тебе у сто разів!
— Але чому ти відніс тій жінці усі персні?
— У неї не було грошей, — розвів руками Малімор. — І вони їй були потрібні. До того ж синьйор Леандро порушив традицію, коли визнав своїм сином того, хто ним не був.
— Он воно що!.. бо це був не його перстень!
— Він і не міг. Я увесь час повертав перстень до скарбниці, до решти. Потім синьйор Бенедетто розповів синьйору Леандро правду, і відтоді персні, всі дев’ять, лежали тільки в скарбниці. Себто лежали, поки я випадково не знайшов Марію і не зрозумів, що її близнята — справжні нащадки роду Цинікуллі.
— Синьйору Бенедетто ти зізнався в цьому лише через деякий час.
Малімор знічено хихикнув:
— Правду кажучи, дуже не одразу. Він не питав, бо взагалі нічого не знав про зникнення. А дурний синьйор Леандро потаємно викликав вас. Боявся: предок його замордує докорами, якщо дізнається, що перснів немає!