— Не знаю, месере, — просто сказав серван. — Я, чесно, не знаю. Але вона… вона повернулась до дітей.
— Що?!
— Вона повернулася до дітей, тієї ж ночі.
— Як? Ти ж сказав, що вона померла.
— Вона померла, месере. І вона мертва досі. Але вона, мертва, прийшла додому, бо… — серван закашлявся, мовби йому раптом стало важко говорити, — бо на неї чекали діти. Розумієте! Вона знала, що нікому буде про них турбуватися, що їх треба нагодувати, що, крім неї, у них нікого немає, — і вона повернулася! — Малімор похитав головою. — На березі її слід, але я не знаю, хто зробив це, хто воскресив її.
Тут якраз утрутився Фантин і розповів про рибалку — як той бачив чорта на вітрильнику, а потім — чиїсь сліди, і як біля його халупи хтось вештався вночі.
— Ну, про чорта я можу пояснити, — посміхнувся Оберто. — Це був клабаутерман…
Він коротко переповів їм те, що сталося сьогодні у доці.
— Звідки ви про нього довідались?
Оберто повів плечем і почав пояснювати. Але робив він це, майже не думаючи про те, що саме говорить; думки магуса були зайняті іншим.
У міру того, як Оберто і його супутники піднімалися вуличками Нижнього Альяссо, ставало ясно, що Малімор веде їх у той самий район, де знаходиться «Стоптаний чобіт». Іще за кілька кварталів Фантин здогадався запитати в сервана, де саме живе та жінка, про яку йшлося.
— У коморі, поряд із заїжджим двором.
— Як називається двір?!
— Можеш не відповідати, — втрутився Оберто. — Розкажи краще, навіщо ти крав у господаря молоко.
Він уже зрозумів, чому ночами в «Стоптаному чоботі» вили собаки. І ще… багато чого збагнув. А якщо його здогадки з приводу молока правильні…
— Їй же треба було чимось годувати дітей! — майже ображено вигукнув Малімор.
— А купляти чи красти десь подалі ти не здогадався?
— Звичайно, здогадався, — з гордістю заявив той. — Хіба потім у цього Ходяги хоч краплинка молока пропала? Ні! Тому що… ну, словом, я знаходив для неї молоко. Йой!.. — Він раптом зупинився і з усієї сили ляснув себе долонею по лобі: — Як я міг забути! Сьогодні вранці я повинен був занести нову порцію!
— Принесеш пізніше, — заспокоїв Фантин. — Нічого ж страшного не…
— Боюсь, ти помиляєшся, — стиха мовив Оберто. — Маліморе, ну ж бо, чого чекаєш?! Біжи, спробуй переконати її, щоб зачекала ще трошки!
— Куди бігти? Ми ж уже прийшли, месере. Нам із чорного ходу, он у хвіртку.
Вони зайшли у «Стоптаний чобіт», коли сонце вже яскраво палало на небі.
Коли було вже надто пізно.
3
… надто пізно.
— Месере!.. — гукають голоси. — Ви чуєте мене, месере?
Ти чуєш. Але не поспішаєш відгукуватись — навіщо?
— Не треба кричати, юначе, — чи то із роздратуванням, чи то зі співчуттям каже хтось. — По-перше, навіть якби він і почув вас, навряд чи у нього вистачило б сил повідомити про це. По-друге, якщо він спить (що, гадаю, малоймовірно, але усе ж), ви можете його розбудити, а сон зараз піде йому на користь більше, ніж спілкування із вами. Ну і, зрештою, ви мені просто заважаєте своїми криками. Прошу вас вийти, якщо не можете стояти сумирно.
— Так, маестро, я мовчатиму. Тільки скажіть, чи є надія…
— Ви обіцяли мовчати — то й мовчіть! — тепер лікар явно розсердився.
Ні, — розумієш ти, — не на базікання Фантина, а на його запитання. І ти, і маестро надто добре знаєте відповідь на нього.
Бігти. Геть — подалі, якнайглибше, туди, де тіні минулого вже не спричиняють болю, де голоси, навіть якщо їх можна почути, — лише голоси, безликі, позбавлені будь-якого смислу… Бігти. Вони все одно не здатні звільнити тебе з тієї м’якої, затишної пастки, в яку ти занурюєшся: вони ззовні, ти — всередині, бар’єр тонкий, але нездоланний для них.
— …Справа не у пораненні, юначе. Він просто украй виснажений і втомлений. Йому необхідно виспатися… — (Але у тім-то й річ, що твій глибокий сон здатен непомітно перейти в дещо більше. У те, що триваліше і бездонніше будь-якого сну. І куди ти так прагнеш зараз потрапити).
З’являється ще один голосок, тонкий і розгублений:
— Давно це сталося?
— Надвечір, він якраз збирався у доки.
— А-а, до цього.
— Еге ж. До славдурмана чи як його там…
— Що каже лікар?
— Щоб я заткнув пельку і забирався геть, мовляв, заважаю. Як на мене, він сам не знає, що робить. А ти?
— А що я? Я — лише серван, котрому «пощастило» стати custos’ом. Зцілювати я не вмію, зрозумів!