— Ти ж зустрів в Альяссо воскресників, так?
— Зустрів, отче.
— Чи говорив ти з ними на теми хаосу і порядку? Обговорював питання стабільності світу?
— Отче…
— То чому ж ти сумніваєшся в тому, що підтримання стабільності і порядку, — благо?! Хіба кожен непокараний злочинець, кожен злочин, який залишився безкарним, не збільшують частку хаотичності, хіба не додають вони розбрату в соціум і у світ?! Тим паче — злочини, які з більшою вірогідністю сприяють виникненню хаосу і горестей. — Падре Тімотео презирливо знизує плечима: — Ти нагадуєш мені новіція, якому в дитинстві на голову наступив віслюк. Інакше чому б я повторював зараз прописні істини, відомі навіть наймолодшому із законників?
— Я пам’ятаю кожну із них, отче. Вони мудрі, ці істини, вони глибокі. Але глибина їхня має межу, мудрість — умоглядна, а життя… життя, отче, рано чи пізно доводить, що вони не універсальні. І коли змушений обирати… Ви знаєте, отче, я був старанним учнем, я осягав «принцип серця» з дитинства, завжди дотримувався його, і жодного разу досі він не підводив мене.
— То в чому ж справа? — суворо запитує наставник.
— В Альяссо я теж дотримувався цього принципу. І дотримуюся дотепер, отче. Там я мусив зробити вибір між законом і справедливістю, знаючи, що жодне із рішень не буде довершеним. Я обрав.
— Твоє серце підказало тобі саме цей шлях?
— Так.
Падре Тімотео знову відвертається і дивиться У сад.
— Розкажи мені ще раз про те, що сталося в Альяссо, — несподівано наказує він.
Оберто із належною сумирністю повторює всю історію — звичайно, її скорочений, офіційний варіант, в якому Марія померла, викинувшись за борт «Цирцеї», а обидвоє близнюки виявилися звичайнісінькими дітьми, сиротами, чию долю змушений був влаштовувати сам Оберто.
— Одне маля взяв на виховання Фантин, другого я віддав до сім’ї парубка, у порядності якого я впевнений. На жаль, довелося поспішати, я порозпитував і…
— Чому ти не привіз дітей сюди? Тому що розчарувався в наших постулатах?
Оберто мовчить, схиливши голову.
— Гаразд, нехай так. Однак навіщо було віддавати друге дитя до рук якоїсь невідомої людини… до речі, як її звали?
— Забув, отче, — розводить руками магус. — А віддати довелося, бо морська мандрівка не пішла на користь малюкові.
Оберто не лукавить. Він дійсно не знає імені людини, якій довірив другого близнюка. Історія, яку він розповів, узагалі майже повністю правдива.
Якщо не брати до уваги те, про що він промовчав.
І того, що мотиви його вчинків були трохи іншими.
5
…Фантин залишив корабель задовго до того, як «Святий Петро» прибув до Ромми — під час непередбаченої зупинки поряд із якимось безіменним (принаймні, Оберто назви на запам’ятав) селищем. Абсолютно несподівано виявилося, що вся свіжа вода в трюмах протухла, і довелося терміново пристати до берега, аби поповнити її запаси. Через це виходило досить значне запізнення, клієнти в Роммі, передчував шкіпер, будуть незадоволені, він наказав поквапитися й не витрачати навіть зайвої хвилини.
Прощання вийшло недолугим. Сходами сердиті матроси закочували бочки з водою; не добираючи слів, просили пасажирів відійти подалі, під ногами не плутатися і взагалі — ледь розвиднілося, ще б спати і спати, от і ловили б момент, поки можна.
— Це обов’язково, месере? — всоте перепитував Фантин. — Я ж тут анікогісінько не знаю.
— І добре. Пристанеш до якихось подорожніх і вирушиш чимдалі від узбережжя, там знайдеш якесь не дуже людне містечко та й житимеш собі. Грошей вистачить надовго. Наймеш годувальницю, щоб за дитиною приглядала, сам влаштуєшся до когось підмайстром. За кілька років гроші, звичайно, скінчаться, але ти на той час уже матимеш хоч сякий-такий, а заробіток. Років через п’ять чи краще шість можеш перебратися в місто більше — але тільки обирай таке, щоб подалі від Альяссо і насамперед — від Ромми. Персні краще заховай, але в жодному разі не продавай. Мене не шукай, узагалі забудь, що ми знайомі. І особливо уважно стеж за Джироламо — він і зараз схильний до небезпечних витівок, а коли підросте… ну, сподіваюся, на той час ти уже знатимеш, як дати йому раду. І головне: тримайся подалі від законників і ресурджентів. Особливо — від магусів-законників.
— А ви?
— А я, як і говорив, зійду в якомусь містечку і віддам Леонардо хорошим людям. Потім повернуся до Ромми. Все.
— Ех, месере, краще б ви особисто за ними доглядали!
— Не можна! Якщо хтось уважний розкопає всю цю історію, знайти дітей йому буде легше, ніж власне тім’я: головне — відшукати колишнього законника Оберто. Навіть якщо я залишу собі тільки одне дитя і казатиму всім, що це мій власний син, а на розпитування про його брата-близнюка розводитиму руками: немає, мовляв, і не було ніколи, — все одно знайдуть. Надто великий ризик, надто великий…