Ну й не слід забувати про розмови — чи не найдоступнішу для привидів розвагу. Із часом характер воскреслих не поліпшувався, навпаки — ставав дедалі чварнішим, дратівливішим. Бо й, справді, важко залишатися незворушним, коли можеш тільки спостерігати за любовними втіхами своїх нащадків, за молодецькими вечірками, за танцюльками — і навіть проста радість від купання для тебе недосяжна!
А ви кажете: «виють, зубами скрегочуть»! Що ж дивного?
…Слід пояснити: після виклику і часткової матеріалізації привиди не могли самовільно розутілюватися. Щоб це сталося, потрібні були особливі ритуали, які здійснювали, знову ж таки, клирики і за… — правильно! — чималенькі грошенята. Нащадки ж не квапилися позбутись «дорогого прапрадідуся» чи «безцінного прадядечки», оскільки престиж є престиж і користь від привидів переважувала незручності, з ними пов’язані. Адже з усіх способів розважатися найулюбленішою у привидів залишалася гра в кота-мишки з грабіжниками, які час від часу замірялися на родинні коштовності. Жодна команда охоронників і в слід не ступить привиду, який знемагає від неробства, — ні за пильністю, ні за винахідливістю покарань для «вілланів». І ще — людей можна підкупити, а чим підкупиш безтілесну примару?
Та, як свідчив випадок на віллі синьйора Леандро, знайшлися і такі спритники. Вивчивши всі обставини пограбування, Оберто дійшов висновку категоричного і несподіваного: той, хто виніс із маєтку набір родинних перснів (дев’ять штук; робота майстра Улівьєрі делла Кьостра), не скористався жодним із відомих способів знешкодження привидів.
Це була лише перша дивина, пов’язана із пограбуванням родини Цинікуллі. Не менш підозріло виглядали спроби синьйора зам’яти те, що сталося: він запросив магуса, підписав contractus, та несподівано передумав, мимрив нісенітниці про «мабуть, загубилися», перепрошував за те, що даремно потурбував, і мало не випихував Оберто із маєтку.
Магус стенув плечима, зібрав речі й поїхав. Начебто. Насправді ж звернув на півдорозі, увійшов до Альяссо через браму Нижнього міста й оселився incognito на заїжджому дворі «Блаженний відпочинок». І розпочав розслідування уже за власним почином.
Бо для магусів «закон земний — над усе». Немає в них інших прагнень і бажань, які б зрівнялися з оцим «над усе», немає і бути не може. Пристрасть до встановлення законної справедливості відкидає особисті вподобання і матеріальну зацікавленість… Слідці-інквізитори інколи зневажливо нарікають магусів «ідейними» — і цілком слушно.
Утім, окрім міркувать «ідейних», Оберто мав іще й кошти, аби продовжити розслідування: родина Цинікуллі сплатила йому винагороду буцім «за те, що потурбували», а насправді — щоб якнайшвидше позбутися небажаного гостя.
Байці про «загубилися» Оберто не повірив — і невдовзі у підозрах своїх переконався. Вулиці Альяссо посилено патрулювалися сторожею, що явно отримала добрячого прочухана; взагалі ставлення до всякого злодійського поріддя стало жорсткішим. Місцева погань залягла на дно, не ризикуючи траплятися на очі охоронцям порядку: ті підбирали всіх підозрілих і відпускали далеко не одразу. Й не без синців.
Хто це раптом в Альяссо почав перейматися запобіганням можливих злодійств, було зрозуміло й останньому вантажнику. Оберто заходив у портові шинки, сідав десь у кутку, навіть не надягаючи «ілюзорну маску», — і слухав.
— …Рада Знатних? — скептично посміхаючись, перепитував приятеля який-небудь дідуган у засмальцьованій куртці. — Та забудь ти про Раду, коли вони востаннє щось вирішували? Наш синьйор з пагорба, шановний Леандро Цинікуллі — ось хто верховодить у місті, і не відають про це тільки медузи в бухті, а ось у Раді всі все правильно розуміють. Він згори спустив пропозицію: варто б, мовляв, попатрулювати наше рідне місто, — Рада і погодилася: ой, варто, давно слід, якраз самі збиралися!.. «Навіщо», питаєш? — Старий хмикав і вистукував чорними пальцями (засмага впереміш із брудом) натхненне стакато. — А чи чув ти, що у нашого шановного Леандро зникли родинні перстеньки? Навіть магуса виписали, аби їх відшукати, тільки магус розвів руками, мовляв, тут я безсилий — вклонився Левові[3], вклонився німому і неграмотному Левенятові й відчалив до себе в Ромму. Уявляєш, як вони тепер шаленіють від люті?
— Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.