— Ти її пам’ятаєш, Міліто?.. Правда ж, вона була дуже добра?
Дочці передався сумний батьків настрій, але тільки на якусь мить. Її сила, здоров’я і життєрадісність відразу здолали журливі думки. Атож, мама була дуже добра, і вона часто згадує її. Можливо, Міліта й правду казала. Але ці спогади не були для неї ні глибокими, ні сумними: смерть здавалася їй чимось надто безглуздим, подією далекою і нестрашною, що не могла порушити її фізичного та душевного спокою.
— Бідолашна мама! — додала вона, ніби виголошуючи надгробне слово. — Для неї було справжньою втіхою упокоїтись. Завжди хвора, завжди сумна! Краще померти, — аніж так жити!..
І в словах молодої жінки прозвучала гіркота; напевне, вона згадала своє дитинство та юність, що минули біля тієї вічно хворої і вічно роздратованої жінки, в атмосфері холодної ворожості, з якою ставились одне до одного батьки. А втім, на Мілітиному обличчі не відбилось особливого хвилювання. Усі ми колись помремо; тож нехай слабкі покинуть світ раніше, нехай дадуть місце сильним і дужим. Це був підсвідомий і жорстокий егоїзм, властивий людям, що мають квітуче здоров’я. Реновалес ніби зазирнув у душу своєї дочки крізь цю шпарку її відвертості. Небіжчиця таки добре знала їх обох. Міліта справді вдалася в нього, тільки у нього. Він також був наділений цим егоїзмом сильного, тому й не захистив слабке створіння, яке жило з ним поруч. Але тепер він покаявся і вічно пам’ятатиме свою кохану Хосефіну. А для інших вона ніби й не жила на світі. По її смерті навіть дочка сумувала недовго.
Міліта повернулася до портрета спиною. Вона вже забула і про матір, і про батькову картину. Манія художника, більш нічого! Вона прийшла не по те.
Дочка сіла поруч із батьком, майже на те саме місце, де кілька годин тому сиділа інша жінка. Заговорила лагідним і пестливим голосом, лащилася й муркотіла, мов кицька. Тату, татуню… вона дуже нещасна… Прийшла побачитися з ним, розповісти про свої прикрощі.
— Знаю, знаю, тобі треба грошей, — урвав дочку маестро, трохи сердитий, що Міліта з такою байдужістю говорила про матір.
— Справді, татуню, треба. Я вже казала тобі про це, коли ти мене провідував. Але прийшла я не тільки тому. Рафаель… мій чоловік… Це не життя!..
І заходилася розповідати батькові про свої дрібні прикрощі. Щоб не стати замолоду вдовою, вона змушена супроводжувати чоловіка в його автомобільних мандрах, вдавати, ніби ці подорожі дуже її цікавлять. Колись вони справді здавалися їй розвагою, але тепер вона просто ненавидить їх.
— Життя, як у найгіршого волоцюги, татуню. Завжди в дорозі, завжди ковтаєш пилюку та рахуєш кілометри. А я ж так люблю Мадрид — помираю з нудьги, коли я не в місті!
Вона вмостилася батькові на коліна і говорила, заглядаючи йому в очі, кошлатячи буйну чуприну, смикаючи за вуса, мов пустотлива дівчинка… майже так само, як жінка, що була тут трохи раніше.
— До того ж Рафаель скнара. Через нього я ходжу казна в чому. Усе йому здається зайвим… Татуню, вирятуй мене з цієї біди: треба лише якихось дві тисячі песет. Цими грішми я обійдуся і більше не стану тобі докучати… Ну ж бо, татуню, любий. Гроші мені Потрібні негайно: я не хотіла тобі набридати і звертаюся до тебе в останню мить.
Реновалес крутився і совався, бо дочка його була нівроку важкенька; така розкішна дама, а вовтузиться на ньому, мов дитя. Мілітині звіряння чогось дратували художника, а пахощі, які від неї струміли, нагадали йому про інші, про ті, що турбували його ночами, розтікаючись у порожніх кімнатах. Здавалося, дочка успадкувала материну плоть.
Він відштовхнув її майже сердито. Побачивши батька розгніваного, Міліта подумала, що він не хоче дати їй грошей. Обличчя її посмутніло, на очах заблищали сльози, і митець одразу ж розкаявся у своїй грубості. Його дивує, чого вона так часто просить у нього грошей. Навіщо вони їй?.. Нагадав про багаті весільні дарунки, про гори всякого вбрання та коштовностей, які лежали тут-таки в студіях. Чого ж їй бракує?.. Але Міліта дивилася на батька з подивом. Таж відтоді минуло більше року. Воно й видно, що тато в цьому нічого, не тямить. Чи ж може вона так довго вдягати ті самі сукні, ті самі капелюшки, ті самі прикраси? Більш як дванадцять місяців! Який жах! Яка вбогість! Коли Міліта уявила собі цю жахливу картину, на очах у неї знов проступили сльози, аж маестро розчулився…