І вкотре починав розводитися про свої творчі плани: про оту картину, на якій він намалює Фріну, божественно прекрасну у своїй наготі — ця думка знову не давала йому спокою; про дорогий його серцю портрет, що й далі стояв на мольберті, — художник так і не намалював там нічого, крім голови.
Реновалес не працював. Колись він не міг жити, щоб не малювати, а тепер уся його бурхлива енергія виливалася в словах, переходила в палке бажання все побачити, познайомитися з «новими сторонами життя».
Коли вряди-годи в студію приходив Сольдевілья, маестро надокучав йому дивними проханнями.
— Ти мусиш знати гарних жінок, голубе; з таким гарненьким личком, як у тебе, ти, мабуть, добре погулював… Я піду з тобою, і ти мене познайомиш…
— Схаменіться, маестро! — вражено вигукував юнак. — Адже ще й півроку не минуло, як я одружився. Я нікуди не виходжу ввечері з дому!.. Навіщо так жартувати?
Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності… ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро — то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.
І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.
Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.
Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!
— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.
Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.
Лопес де Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.
Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.
Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять — до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.
Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.
У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.
Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу — впливових друзів.
— Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, — казав йому Реновалес таємничим тоном. — Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу… сам побачиш…
І вів його до театру дивитись якусь виставу; сидів неспокійно, з нетерпінням чекаючи, коли на сцену вийдуть артисти. Тоді штурхав ліктем Котонера, який сидів із широко розплющеними очима, але куняв, занурений у солодку дрімоту, що завжди змагала його після ситої їжі.
— Поглянь-но… Придивися гарненько: третя справа… Ота невисока у жовтій шалі.
— Ну, бачу, і що з того? — сердито озивався друг, роздратований, що йому не дають подрімати.
— Придивись добре… На кого вона схожа? Чи не нагадує тобі когось?
Котонер у відповідь байдуже пирхав. На свою матір схожа, на кого ж іще? Чи йому не однаково? Але коли Реновалес казав, що та дівчина дивовижно схожа на Хосефіну й обурювався, що товариш цього не помітив, старий художник від подиву забував і про сон.