Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.
Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.
У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з Раскіна*, що починався зі слів: „Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті“. Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені… Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.
Маріано в розквіті своєї юності схилявся тільки перед чоловічою силою та вправністю і не жадав інших розваг. Радий, що в Римі було простіше простого знайти натурницю, він приводив до себе в студію якусь чочару, роздягав її і з насолодою змальовував жіноче тіло. Сміявся веселим і гучним сміхом доброго велетня, розмовляв із жінкою невимушено, так само, як із тими дівчатами, які зустрічались йому, коли він увечері повертався сам-один в Іспанську академію; але щойно закінчував малювати, наказував натурниці одягатись і… гайда на вулицю! Він був цнотливий тією цнотою, яка властива лише здоровим і дужим чоловікам. Маріано обожнював людське тіло, але тільки й прагнув що переносити на полотно його форми. Відчував огиду до тваринного парування — без любові, без взаємного потягу, — до випадкових зустрічей, коли чоловік і жінка дивляться одне на одного з острахом і внутрішньою осторогою. Єдине, чого він хотів — це вчитися, а жінки тільки перешкода на шляху до великих задумів. Надмір енергії він витрачав у атлетичних розвагах. Любив приголомшити товаришів своєю силою, і після кожного з таких подвигів почував себе свіжим, збадьореним, спокійним, ніби щойно викупався. Фехтував на Віллі Медічі з художниками-французами; брав уроки боксу в англійців та американців; вибирався з німецькими художниками в ліс поблизу Рима, на далекі прогулянки, про які потім не один день точилися розмови по кав’ярнях Корсо. Перехиляв з товаришами безліч келихів за кайзера, якого не знав і до чийого здоров’я йому було байдужісінько; горланив могутнім голосом традиційне „Gaudeamus igitur“[9], тоді обхоплював за стан двох дівчат-натурниць, що брали участь у прогулянці, носив їх, мов пір’їнки, по всьому лісі, потім легко опускав на траву. І щасливо всміхався, коли добродушні німці — у своїй більшості кволі або короткозорі — щиро захоплювалися його силою, порівнювали його із Зігфрідом* та іншими героями-богатирями своєї войовничої міфології.
Якось на карнавалі іспанці влаштували кавалькаду з „Дон-Кіхота“, і Маріано виступив у ролі кабальєро Пентаполіна*, „рицаря з закасаним рукавом“. Під гучні оплески та вигуки натовпу, що вирував на Корсо, їхав, випроставшись у сідлі, красень-паладин, показуючи величезний тугий біцепс.
Коли настала весна, художники якось уночі урочисто рушили через весь Рим до єврейського передмістя, щоб покуштувати перших артишоків, популярної римської страви, у приготуванні якої здобула бучну славу одна стара єврейка. Реновалес із прапором у руках виступав попереду „артишокової процесії“, заспівуючи гімни, що уривалися криками всяких звірів, а товариші весело марширували слідом, почуваючи себе сміливими й зухвалими під проводом такого могутнього ватажка. З Маріано можна було не боятись нікого. Розповідали, як у одному з провулків кварталу Трастевере він перестрів двох бандитів, відібрав у них ножі й обох прибив до смерті.