Та несподівано атлет замкнувся в академії і перестав з’являтися в місті. Кілька днів про це тільки й розмов було скрізь, де збирались художники. Реновалес малює; скоро має відкритися мадридська виставка, і він хоче послати туди картину, що виправдала б його стипендію. Зачинив перед усіма двері своєї студії; не хоче слухати ні зауважень, ні порад; картина має бути такою, як він задумав.
Незабаром товариші забули про Реновалеса, і він спокійно закінчив роботу й послав своє творіння на батьківщину.
Виставка стала для нього тріумфом; він ступив перший упевнений крок до майбутньої слави. Тепер йому соромно й совісно було згадувати про той галас, який знявся тоді навколо його „Перемоги під Павією“*. Люди юрмилися перед величезною картиною, забувши про інші виставлені полотна. А що тими днями уряд тримався твердо, кортеси не засідали, жоден тореадор не попав бикові на роги, то газети, за браком актуальніших новин, стали одна поперед одної подавати репродукції Реновалесової картини та розводитися про неї; друкували портрети автора, — і у фас, і в профіль, і великі, й малі; в усіх подробицях описували життя художника в Римі та його дивацтва, розчулено згадували про бідолашного старого коваля, що десь у глухому селі клепає собі залізо і навіть гадки не має, яку славу здобув його син.
Одним стрибком перескочив Реновалес із мороку невідомості до осяйного апофеозу. „Діди“, які мали винести йому присуд, виявили доброзичливість із відтінком поблажливого співчуття. Дике звірятко приручалося. Реновалес побачив світа й тепер повертається до добрих давніх традицій, стає таким самим художником, як і інші. На його картині були мазки, покладені, здавалося, пензлем Веласкеса, фрагменти, гідні самого Гойї, деталі, що нагадували манеру Ель Греко. Від самого ж Реновалеса там не було майже нічого, і ця суміш різнорідних стилів якраз і стала головною прикметною рисою полотна. Саме тому всі так захоплювалися картиною, а її автор здобув першу премію.
Чудовий, дебют. Одна вдова-герцогиня, велика покровителька мистецтва, котра за все життя не придбала жодної картини чи статуї, але збирала в своєму салоні відомих скульпторів і художників, знаходячи в цьому дешеву втіху і вважаючи, що таке оточення додає світській дамі блиску, висловила бажання, щоб їй представили Реновалеса. Досі молодий художник уникав світського товариства, але запрошення такої вельможної дами зламало його впертість. Чом би йому й не познайомитися з вищим світом? Він піде, нехай навіть там доведеться удавати з себе іншу людину. Отож Реновалес пошив собі перший фрак і побував на кількох бенкетах у герцогині, де всіх насмішив своєю манерою сперечатися з академіками. Відвідав він також інші салони і на кілька тижнів опинився в центрі уваги вищого світу, трохи скандалізованого його „нетактовними вихватками“, але задоволеного, що колишній зухвалець дав себе приручити. Молоді сеньйори шанували його за те, що він володів шпагою, як святий Георгій мечем. Хоча цей художник і син коваля, особа він досить пристойна. Дами зваблювали його найчарівнішими усмішками: кожна сподівалася, що модний живописець захоче зробити їй приємність і задарма намалює її портрет, як уже намалював портрет герцогині.
У ту пору світського життя, коли щовечора після сьомої Реновалес красувався у фраці й не малював нічого — тільки жінок, що хотіли здаватися вродливими і довго радилися з художником, у якому вбранні їм позувати, — у ту пору й познайомився Реновалес зі своєю майбутньою дружиною Хосефіною.
Коли Маріано вперше побачив її серед стількох блискучих і гордовитих дам, що теревенили не вмовкаючи, він відчув до неї потяг з любові до контрасту. Його вразило, як боязко, скромно і непримітно трималась ця дівчина. Невеличка на зріст, граційна, з напрочуд тендітним станом, вона була гарна, але тільки вродою, яку дає молодість. Те створіння, як і молодий художник, перебувало в цьому товаристві лише завдяки поблажливості всіх інших; дівчина так нітилася, так боялась привернути до себе увагу, ніби займала позичене місце. Завжди бачив її Реновалес в одній і тій самій вечірній сукні, яка всім своїм виглядом свідчила, що її не раз перешивали, аби не відстати від моди. Рукавички, квіти, стрічки здавалися новенькими й елегантними, але на них ніби було написано, з якими зусиллями нашкребли грошей, щоб їх придбати. Дівчина розмовляла на „ти“ з сеньйоритами, які з’являлися в салонах у розкішних уборах, викликаючи загальний захват та заздрощі. Її мати, велична носата сеньйора в окулярах у золотій оправі, була запанібрата з найвельможнішими дамами. Та, незважаючи на таку інтимність, навколо матері й дочки відчувалася якась порожнеча. До них ставилися приязно, але з помітним відтінком зневаги, з домішкою співчуття та жалості. Вони були бідні. Батько дівчини, дипломат досить високого рангу, помер, не залишивши дружині інших засобів до існування, крім удовиної пенсії. Два його сини перебували десь за кордоном як аташе посольства й докладали неймовірних зусиль, щоб жити на свою невелику платню так, як вимагало їхнє високе становище. Мати й дочка жили в Мадриді, розпачливо, чіпляючись за суспільство, в якому народилися — покинути його означало б для них повний крах. Удень вони ховалися на третьому поверсі мебльованого будинку, серед решток колишньої розкоші, і відмовляли собі геть у всьому, щоб мати змогу достойно з’являтися ввечері поміж тих, хто був колись їм рівнею.