Дехто з родичів доньї Емілії — так звали матір — допомагав їй утримуватись на поверхні, не грішми, звичайно, — про це й мови не могло бути, — а позичаючи то се, то те з предметів розкоші, щоб мати з дочкою зберігали хоч якусь подобу благополуччя.
Одні родичі давали їм на якийсь день свою карету, щоб вони могли проїхатися по бульварах Кастельяна й Ретіро, вітаючи подруг у зустрічних екіпажах; інші відступали їм ложу в Королівському театрі — якщо того вечора не чекали напливу блискучої публіки. Співчутлива рідня згадувала про дочку з матір’ю і на випадок іменин, вечірнього чаю абощо. „Хоча б не забути про Торреальта. Бідолашні!“ І назавтра, перераховуючи гостей на бенкеті, репортери згадували також про вродливу сеньйориту де Торреальта та її благородну матір, удову відомого, незабутньої пам’яті дипломата». І донья Емілія, вбрана у незмінну чорну сукню, з’являлася майже скрізь. Забуваючи про свою бідність і не втрачаючи надії на кращі часи, вдова дипломата набридала «тиканням» та довірчими розмовами світським дамам, чиї дівчата, на відміну від її дочки, були багаті й не голодні, а коли бачила поруч якогось поважного літнього сеньйора, то намагалася приголомшити його величчю своїх спогадів: «Коли ми були послами в Стокгольмі…» «Коли моя подруга імператриця Євгенія…»*
Дочка доньї Емілії, дівчина боязка й сором’язлива, здавалося, краще за матір розуміла їхнє справжнє становище. Вона майже весь час сиділа біля старших дам і лише іноді наважувалась підходити до молодих сеньйорит, своїх колишніх шкільних подруг, які тепер дивились на неї згорда, вбачаючи в ній таку собі дівчину-компаньйонку, що була їм рівнею лише завдяки спільним спогадам. Мати сердилася, що дочка така несмілива. Вона повинна багато танцювати, бути веселою й балакучою, як усі інші; жартувати й говорити дотепи, нехай навіть грубуваті, щоб чоловіки потім переказували їх один одному і створювали їй славу розумної дівчини. Чи ж годиться з її освітою ховатися по кутках? Вона ж донька відомого дипломата, який завжди був у центрі уваги в найблискучіших салонах Європи! Дівчина, яка навчалась у коледжі Святого Серця в Парижі, розмовляє по-англійському і навіть трохи по-німецькому, цілими днями сидить і читає, якщо не чистить рукавички або перешиває сукню!.. Чи, може, вона не хоче заміж? Чи, може, їй подобається жити у цій жалюгідній норі, на третьому поверсі — їй, що носить таке славне ім’я!
Хосефіна тільки сумно всміхалася. Вийти заміж! У тому товаристві, де вони обертались — це нездійсненна мрія. Усі ж бо знають про їхню бідність. Молодики, що упадають коло жінок у салонах, гоняться лише за багатством. Коли хто й підходив до Хосефіни, приваблений її блідою красою, то лиш для того, щоб прошепотіти їй на вухо безсоромні слова, запропонувати під час танцю зовсім не ті заручини, умовити її на інтимні взаємини, що підтримуються з обережністю, запозиченою в англійців, на любовні розваги, які минають без сліду, на розпусту, принадну хіба для дівчат, котрі вміють удавати з себе цнотливих і після того, як натішаться ницими радощами плотського парування.
Реновалес і сам не помітив, як почалася його дружба з Хосефіною. Може, цьому сприяло те, що вони були такі різні, він — велетень, а вона — дівчинка, яка ледве сягала його плеча і здавалася п’ятнадцятирічною, хоча мала вже повних двадцять. Його тішив її ніжний, ледь шепелявий голос. Він сміявся, уявляючи, як хапає в обійми це зграбне тендітне тіло: чи не зламається вона в його могутніх руках, ніби вощана лялька? Маріано навмисне вчащав у ті салони, куди ходили мати з дочкою, і часто весь вечір просиджував поруч із Хосефіною; охоплений почуттям братньої довіри, він розповідав їй геть усе: про своє дитинство, про те, що зараз малює, про свої плани і сподівання, — так ніби вона була його товаришем по студії. Дівчина слухала Реновалеса, дивлячись на нього темними очима, які, здавалося, всміхались йому, і ствердно кивала головою, хоч і не завжди розуміла, що він каже; їй подобався цей юнак, подобалась його палка й несамовита вдача. Він був зовсім не схожий на тих, кого вона досі знала.