Газети багато писали про цей шлюб, повторюючи, з незначними варіаціями, слова маркіза де Тарфе: «Мистецтво поєднається з престижем давнього роду». Відразу по весіллі Реновалес збирався їхати з Хосефіною до Рима. Він уже все там підготував для нового життя, витративши кілька тисяч песет — приз за свою картину та гонорар за портрети, виконані для сенату на замовлення маркіза, який незабаром мав стати його високим родичем.
Один римський друг Реновалеса — усім відомий Котонер — найняв для нього помешкання на Віа Маргутта й умеблював кімнати згідно з розпорядженнями та художніми вподобаннями Маріано. Донья Емілія хотіла залишитися в Мадриді, біля одного із своїх синів, який мав намір влаштуватися на службу в Міністерство закордонних справ. Молодятам заважають усі сторонні люди, навіть мати. І донья Емілія змахнула рукавичкою невидиму сльозу. До того ж їй не хочеться повертатись до країни, де колись вона була високою особою. Тут, у Мадриді, де всі її принаймні знають, вона почуватиме себе краще.
Весілля художника Реновалеса й сеньйорити де Торреальта стало неабиякою подією. Присутні були всі до одного родичі, бо кожен боявся прискіпливості вельможної вдови, яка знала напам’ять свою рідню аж до шостого коліна.
За два дні до весілля приїхав у Мадрид коваль Антон — у новому костюмі, коротких панталонах і крислатому фетровому капелюсі. Він збентежено позирав на всіх цих людей, що дивились на нього з посмішками, як на якусь дивовижу. Знайомлячись із Хосефіною та її матір’ю, він низько вклонився і з селянською шанобливістю назвав свою невістку «сеньйоритою».
— Не треба, тату. Називайте мене дочкою і кажіть мені «ти».
Хосефіна здалася старому ковалеві дівчиною простою, і він відчув до неї ніжну вдячність, побачивши, як закохано дивиться вона на його сина, але «тикати» так і не зважився і докладав відчайдушних зусиль, щоб говорити тільки в третій особі і в такий спосіб уникнути небезпеки.
Донья Емілія, велична і гордовита, в окулярах у золотій оправі, справила на нього куди більше враження. Звертаючись до неї, він називав її «сеньйора маркіза», бо в своїй простоті не міг навіть припустити, щоб ця поважна дама могла бути чимось меншим, аніж маркізою. Вдова, обеззброєна такою глибокою шанобливістю, визнала, що цей мугиряка не позбавлений певного природженого благородства, і це допомогло їй поставитися поблажливо до його безглуздих коротких штанів.
Побачивши, скільки високого панства зійшлося на вінчання його сина в домашню каплицю маркіза де Тарфе, старий розхвилювався і не міг стримати сліз.
— Тепер я можу й померти! Тепер можу й померти!
Знов і знов повторював він ці сумні слова, ніби й не помічаючи хихотіння слуг; мабуть, несподіване щастя, яке прийшло після тяжкого трудового життя, здалося ковалеві провісником близької смерті.
Молодята вирушили в подорож того самого дня. Сеньйор Антон уперше поцілував невістку в чоло, скропивши їй личко сльозами, і повернувся в своє село, твердячи, що бажає вмерти, наче йому не було вже для чого на світі жити.
По дорозі до Рима Реновалес і його дружина спинялися в кількох містах Лазурового узбережжя, в Пізі та Флоренції; ті дні, пов’язані зі спогадами про перші інтимності, були для них приємні, але здалися їм невимовно сірими, коли вони приїхали до Рима й оселились у своєму будиночку. Лише в Римі почався для них справжній медовий місяць, біля власного вогнища, де їхню самотність не порушували готельні слуги і куди не міг проникнути жоден нескромний погляд.
Хосефіна, яка звикла до. життя, таємно обмежуваного в усьому, до вбогості їхньої квартири на третьому поверсі, де вони з матір’ю ніби ховалися, приберігаючи всі рештки колишньої розкоші для виходу в світ, була в захваті від вишукано обставленої, затишної квартирки на Віа Маргутта. Друг, якого Маріанр попросив підготувати тут усе до їхнього приїзду, вже згаданий Пепе Котонер, художник, що брав у руки пензель лише вряди-годи і весь свій мистецький запал вкладав у захоплення Реновалесовим талантом, дуже добре виконав доручення.