— Не чіпай мене!.. Кажу, не чіпай! Я бачу, ти не любиш мене. Я піду від тебе…
Художник був настраханий і приголомшений цим нервовим нападом у своєї коханої лялечки: він не зважувався доторкнутись до неї, боячись зробити їй боляче… От тільки розвидниться, і вона назавжди покине цей дім. Чоловік не любить її; ніхто не любить її, крім матері. Художник виставляє свою дружину на посміх… І знову й знову сипалися нарікання й докори без ніякого пояснення, аж поки художник нарешті почав здогадуватись, у чім річ. То вона так розгнівалась через натурницю? Через ту голу жінку? Авжеж, через неї; вона не потерпить, щоб у студії, яка для них наче другий дім, перед її чоловіком виверталися безсоромні дівулі. І Хосефіна аж тіпалася від обурення й жаху, пальчики її рвали сорочку на грудях, відкриваючи принади, якими так захоплювався Реновалес.
Стомлений від цієї сцени, знервований криками та слізьми дружини, художник не міг стриматися від сміху, довідавшись про причину її невдоволення.
— Он як! То все це через натурницю?.. Заспокойся, дівчино. Більше в мою студію не зайде жодна жінка.
І пообіцяв усе, чого вимагала від нього дружина, аби скоріше покінчити з цією прикрою сценою. Коли знову запала темрява, Хосефіна все ще зітхала і схлипувала; але тепер її пригортали дужі чоловікові руки, вона поклала голівку йому на груди і жебоніла, мов ображена дитина, яка бажає виправдатись за свою вередливість. Маріано нічого не варт зробити для неї таку приємність. Вона кохає його — дуже, дуже! — і кохатиме ще палкіше, як він шануватиме її погляди. Він може називати її міщанкою, примітивною жінкою, але вона хоче залишитися такою, якою досі була. І, власне, що йому за потреба малювати голих дівчат? Чи ж він не здатен зображувати на полотні щось інше? Нехай малює дітей у кожушках та абарках[12], які грають на козиці, кучеряві й рожевощокі, мов хлопчик Ісус; старих селянок з темними зморшкуватими обличчями; лисих дідів з довгими бородами. Нехай малює яких завгодно «стилізованих» типів, але не треба молодих жінок, гаразд? Не треба голих красунь. Реновалес на всі прохання відповідав «так» і міцно пригортав кохану дружину, яка ще вся тремтіла від недавнього гніву. Обоє з якоюсь тривогою потяглися одне до одного, прагнучи забути про те, що сталося, і ніч закінчилася для Реновалеса щасливо, у взаємних палких проявах замирення.
На літо вони винайняли в Кастельгандольфо villino[13]. Котонер подався в Тіволі з почтом якогось кардинала, і подружжя жило само на природі у товаристві лише двох служниць та ще служника, який допомагав художникові в його роботі.
Хосефіна була щаслива на цьому відлюдді, далеко від Рима; тут вона могла розмовляти з чоловіком коли хотіла, і її не мучила постійна тривога, як у місті, де він працював у своїй студії. Цілий місяць Реновалес байдикував. Здавалося, він геть забув про живопис: ящики з фарбами, мольберти, всяке художницьке причандалля, доставлене сюди з Рима, усе стояло забуте й нерозпаковане у повітці й саду. Вечорами вони з Хосефіною вирушали на далекі прогулянки і неквапно поверталися додому вже в сутінках; обнявшись, дивилися на тьмяно-золоту смугу. вечірньої заграви, яка згасала на обрії, й наспівували ніжних і жагучих неаполітанських пісень, що дзвінко лунали над зануреними в глибоку тишу полями. Опинившись на самоті одне з одним, вільні від будь-яких турбот та світських обов’язків, вони знову відчули п’янкий захват кохання, як у перші дні свого подружнього життя. Але «демон живопису» дрімав недовго. Незабаром він змахнув над Реновалесом своїми невидимими крильми, і художника наче овіяло невідпорними чарами. Він став нудитися в години спеки, позіхав у своєму плетеному кріслі-гойдалці, викурював люльку за люлькою, не знаючи, про що говорити. Хосефіна теж почала відчувати смертельну нудьгу і боролася з нею, читаючи який-небудь англійський роман з життя аристократів, сповнений туманної моралі — до таких книжок вона приохотилася ще коли вчилась у школі.
Реновалес знову почав малювати. Слуга розпакував художницьке причандалля, і Маріано схопив пензель та палітру з ентузіазмом юного початківця. Творив для себе, в якомусь побожному захваті, наче прагнув очиститись після цілого року принизливої залежності від замовника-гендляра.
Зблизька вивчав природу, малював чарівні куточки краєвиду, негарні смагляві обличчя, які дихали селянською простотою і стриманістю. Але така творчість, здавалося, не вдовольняла його. Ніжне, глибоко інтимне життя з Хосефіною будило в ньому потаємні, невиразні жадання, в яких він боявся признатися навіть собі. Щоранку, коли дружина з’являлася перед ним майже гола, свіжа й рожева після купання, він дивився на неї жадібними очима.