Вечорами до нього в студію приходило кілька друзів, серед них і славнозвісний Котонер, який переніс свою резиденцію до Мадрида. Сидячи в сутінках, що вливалися знадвору крізь величезне вітражне вікно, вони нерідко почували схильність до дружньої відвертості, і в таких випадках Реновалес завжди виголошував одне й те саме:
— Хлопцем я погулював, як і всі; але відколи одружився, не знав іншої жінки, крім Хосефіни. Кажу це з гордістю.
Він випростувався на весь велетенський зріст і куйовдив та пригладжував бороду, пишаючись своєю подружньою вірністю, як інші пишаються успіхами в коханні.
Коли при ньому розмовляли про вродливих жінок або милувалися портретами якихось чужоземних красунь, маестро в захваті вигукував;
— Дуже гарна!.. От би намалювати її!
Його захоплення красою не виходило за рамки мистецтва. Для нього існує лише одна жінка: його дружина. Усі інші — тільки натурниці.
Він, у чиїй уяві буяли пишні оргії плоті, він, який поклонявся наготі з почуттям майже побожного захвату, беріг свою чоловічу любов для законної дружини, щодень недужішої й сумнішої, і з нетерплячістю закоханого очікував, коли випаде хоч короткий затишок між безперервними грозами, коли крізь чорні хмари блисне промінчик сонця.
Лікарі визнавали, що неспроможні вилікувати нервовий розлад, який руйнував організм Хосефіни, але сподівались на кризу і радили чоловікові бути з дружиною якомога ніжнішим. Після цих порад Реновалес ставився до дружини ще з більшою добротою й лагідністю. Лікарі пов’язували захворювання Хосефіни з пологами та годівлею дитини, які, мовляв, похитнули її слабке здоров’я; крім того, вони підозрювали, що існує ще якась невідома причина, яка утримує хвору в стані постійного збудження.
Палко прагнучи поновити домашній мир, Реновалес пильно спостерігав за дружиною і незабаром здогадався про справжню причину її недуги.
Міліта підростала. Їй уже минуло чотирнадцять — майже жінка. Вона носила довгі сукні і приваблювала погляди чоловіків своєю здоровою квітучою красою.
— Скоро її в нас украдуть, — якось мовив, сміючись, маестро.
І він почав снувати здогади, хто ж буде їхнім зятем. А Хосефіна заплющилась і сказала з гірким сумом і глибокою переконаністю:
— Нехай за кого хоче виходить… тільки не за художника. Краще я своїми руками поховаю її, ніж віддам за художника…
І тоді Реновалес збагнув, від якої хвороби страждав його дружина. То були ревнощі — ревнощі шалені, нестямні, невиліковні; а ще сум від усвідомлення, що вона тепер недужа й негарна.
Хосефіна була певна в чоловікові, знала, що він зберігав їй вірність і навіть цим похваляється. Але художник у розмовах при ній ніколи не приховував, як палко він захоплюється красою, з яким побожним захватом поклоняється формі. Та навіть якби він мовчав, Хосефіна легко прочитала б його думки; вона завжди помічала в ньому цей шал, який нуртував у душі Маріано ще в юності і з роками тільки посилювався. Коли Хосефіна дивилась на прекрасні статуї голих жінок, що прикрашали студії, коли гортала альбоми або перекладала ескізи, де поміж темними гравюрами божественним сяйвом світилася нагота, вона подумки порівнювала все це зі своїм висмоктаним хворобою тілом.
Яким захватом сяяли Реновалесові очі, коли споглядали гармонійно витончені руки; гладенькі і тверді, мов алебастрові чаші, перса; сластолюбно опуклі стегна; лебедині шиї; величаво стрункі ноги! І ці ж таки очі дивилися вночі на її худі боки з випнутими крізь шкіру ребрами; на її геральдичні знаки жіночності, колись пругкі й спокусливі, а тепер обвислі, мов ганчірки; на її руки, вкриті нездоровими жовтими плямами; на її тонкі й висхлі, схожі на кінцівки скелета ноги з пухлинами колінних чашечок посередині. Яка ж вона жалюгідна!.. Цей чоловік не може кохати її. Він зберігає їй вірність тільки з жалості, а може, просто за звичкою, з несвідомої добропорядності. Ніколи вона не повірила б, що чоловік кохає її. З іншим така ілюзія ще була б можлива. Але Реновалес — митець: удень він поклоняється красі, а вночі йому доводиться бачити потворне й виснажене тіло дружини.
Хосефіну постійно мучили ревнощі — вони отруювали їй думки, вкорочували життя; ревнощі невтішні і безнадійні, бо йшлося не про якусь конкретну суперницю, а про всіх вродливих жінок.
Знаючи, що дуже негарна, вона відчувала невимовний сум, невситиму заздрість до всіх; бажала вмерти, але перед тим хотіла б знищити цілий світ, потягти його за собою в могилу.
Щирі прояви чоловікової ніжності дратували Хосефіну, навіть ображали. Може він і справді вірить, що кохає її, може, й прагне з нею порозумітися, але ж вона читає його думки і бачить там суперницю, з якою не може змагатися, яка побиває її своєю красою. І з цього становища нема виходу. Вона поєднана з чоловіком, який, допоки житиме, сповідуватиме релігію краси і ніколи її не зречеться. Гай-гай! Як згадувала вона тепер ті дні, коли захищала від чоловіка своє весняне тіло, коли опиналась його бажанню намалювати її голою! Якби ж повернулись до неї краса і юність, безсоромно позривала б із себе весь одяг, стала б посеред студії, зухвала, немов вакханка, і закричала б: