А донька торохтіла і торохтіла, дивлячись на батька й поклавши руки йому на плечі. Її очі переливалися рідким золотом.
Вона оце зібралася на денну прогулянку з «міс»; дві години гулятимуть по бульварах Кастельяна й Ретіро, не сідаючи, не спиняючись, і на ходу проведуть перипатетичний урок* англійської мови. І тільки тепер Реновалес обернувся, щоб привітатися з «міс» — опасистою жінкою з червоним зморшкуватим обличчям, яка щирила в посмішці блискучі й жовті, як кісточки доміно, зуби. Коли в студії Реновалеса збиралися друзі, вони частенько сміялися з чудернацької зовнішності «міс» та з її химер; з її рудої перуки, насунутої на голову недбало, мов капелюх; з її штучної щелепи; з її коротеньких плащів, які вона шила сама з клаптів старої матерії. До того ж «міс» страждала від хронічної відсутності апетиту, через те пила багато пива і була весь час украй збуджена, що виливалося в проявах надмірної шанобливості.
Її гладке й порувате від постійного пиття тіло, здавалося, аж тремтить від страху перед цією прогулянкою, яка була для неї щоденною мукою, бо сердешна вибивалась із сил, поспішаючи за прудконогою сеньйоритою. Помітивши на собі погляд художника, «міс» ще дужче почервоніла і тричі вклонилася в глибокому реверансі.
— О містере Реновалес! О сер!..
Вона, мабуть, назвала б його і лордом, але маестро, привітавши гувернантку кивком голови, відразу й забув про неї. Він знову повернувся до дочки.
Міліта розпитувала батька про його сніданок із Теклі. То вони пили к’янті? От егоїст! Таж це її улюблене вино!.. Чом не сказав їй про це раніше! На щастя, сьогодні прийшов Котонер, і мама попросила його залишитися, щоб снідати не самим. Старий друг пішов на кухню і зготував якусь страву, з тих, які навчився готувати, коли був пейзажистом. Міліта помітила, що всі пейзажисти мають нахил до куховарства. Життя на свіжому повітрі, постійні мандри, ночівля по заїздах та куренях, нужда непомітно привчають їх до цього.
Поснідали вони весело. Мама сміялася з дотепів Котонера, бо той, як завжди, все жартував; але згодом, коли прийшов Сольдевілья, улюблений Реновалесів учень, вона почула себе погано, підвелася з-за столу й кудись пішла, мало не плачучи — з очима повними сліз.
— Мабуть, нагорі вона, — сказала дівчина досить байдуже, давно звична до материних депресій. — Бувай, татуню… Дай-но я тебе цмокну. У студії чекають Котонер і Сольдевілья… Ще разочок цмокну… А зараз укушу…
Дівчина легенько куснула маестро в щоку і вийшла в супроводі «міс», яка вже засапалась на саму думку про стомливу прогулянку.
Реновалес залишився стояти на місці, наче боявся розвіяти хмарку ніжності, якою огорнула його дочка. Міліта — це його кров. Дівчина любить матір, але ніби з обов’язку, а до нього вона, як і кожна дочка, відчував глибокий неусвідомлений потяг, що згодом стане джерелом любові, до коханого чоловіка.
Художник подумав, що треба б знайти Хосефіну і заспокоїти її, але одразу й облишив свій намір. А, нічого, пусте. Дочка спокійна — отже, це звичайний нервовий зрив. Та й не хочеться йому пережити ще одну прикру сцену, яка зіпсує весь вечір, відіб’є в нього всяку охоту до праці, розвіє юнацьку веселість, що охопила його після сніданку з Теклі.
Митець попрямував у останню студію — вона єдина заслуговувала назви «студія», бо працював художник лише у ній, — і побачив там Котонера. Друг сидів у монастирському кріслі, що аж прогнулося під тягарем опасистого тіла. Руки його лежали на дубових бильцях, гладке черево випинало з-під розстебнутої жилетки, голова була втягнута в плечі, червоне обличчя зрошене краплями поту, а очі закочені — богемник геть розімлів від ситої їжі й тепла, що струмувало від величезного каміна…
Котонер був старий, сивоусий і лисий, але його рожеве лискуче обличчя променилося дитячою свіжістю. Від нього так і віяло духом доброчесного старого парубка, який любить лише добрі харчі і для якого найвища втіха — смачно попоїсти, а тоді подрімати, наче ситий удав.
Жити в Римі йому обридло. Замовлень ставало дедалі менше. Папи жили довше, ніж біблійні патріархи, а хромолітографічні портрети найсвятішого отця складали Котонерові нищівну конкуренцію. До того ж він постарів, і молоді художники, що приїздили вчитися до Рима, його не знали; то були похмурі юнаки, які дивились на старого богемника як на блазня і забували про свою поважність, тільки щоб поглузувати з нього. Відлуння тріумфів Маріано, там, на «землі предків», долинуло й до Котонера, навіявши йому думку переселитися до Мадрида. Життя всюди однакове. У Мадриді в нього також знайшлися друзі. І він став жити тут так само, як і в Римі. Безтурботно гайнував час і, попри своє скромне становище ремісника від живопису, іноді раптом відчував потяг до слави, ніби прагнув зрівнятися у мистецтві зі своїм знаменитим другом.