Котонер знову почав малювати пейзажі, але не досяг більшого тріумфу, ніж простодушне захоплення праль і мулярів, які збирались перед його мольбертом на мадридських околицях і перешіптувалися між собою, що цей сеньйор із приколотою на лацкані кольоровою планочкою — свідченням різноманітних папських відзнак — мабуть, велика цяця, один із тих художників, про яких пишуть у газетах. Завдяки своєму авторитету, Реновалес домігся для друга двох заохочувальних премій на Виставці, і після цієї перемоги, розділеної з юнаками-початківцями, Котонер облишив честолюбні мрії і вирішив, що тепер може відійти на спочинок, вважаючи свою життєву Місію завершеною.
У Мадриді йому жилося не гірше, ніж у Римі. Ночував він у домі одного священнослужителя, з яким спізнався в Італії, супроводжуючи того в мандрах по ватиканських установах. Цей капелан, що служив в одній із контор Руоти — верховного суду католицької церкви, — вважав за велику честь дати притулок художникові, пам’ятаючи про його дружбу з багатьма кардиналами і думаючи, що він у близьких взаєминах із самим папою. Вони домовилися, що Котонер платитиме певне комірне за надане йому житло, але церковник не квапився вимагати плату: він збирався замовити пожильцеві на ту суму кілька картин для черниць, у яких був сповідником.
Щодо харчування, то цю проблему Котонер вирішував дуже просто, розподіливши всі дні тижня на візити до кількох глибоко побожних родин, з якими познайомився в Римі, коли ті прибували на прощу до святого престолу. То були багаті власники копалень у Більбао, земельні магнати з Андалусії, старі вдови-маркізи, що зверталися помислами до бога, але не відмовлялися від розкоші та Достатку, хоча й ховали свої великопанські звички під патиною благочестя.
У цьому маленькому світі релігійних і поважних людей, які любили смачно попоїсти, старий митець почував себе своєю людиною. Він був для всіх «добряга Котонер». Дамам він частенько дарував чотки або якусь іншу дрібну реліквію, привезену з Рима, і ті нагороджували його вдячними усмішками. А коли тій чи іншій потрібен був якийсь дозвіл із Ватикану, Котонер обіцяв написати «своєму другові кардиналу». Чоловіки раділи, що так задешево мають у домі художника і радилися з ним, як збудувати домашню каплицю, просили його накреслити план вівтаря, а на свої іменини поблажливо приймали від Котонера подарунок: «малюнок», як мав він звичай казати, здебільшого пейзаж на дошці, хоча зрозуміти, що ж там зображено, можна було лише після детальних пояснень. За столом він розважав цих благочестивих небалакучих людей, розповідаючи їм про дивацтва «монсеньйорів» і «превелебностей», яких знав у Римі. Ці жартівливі історії Котонерові співтрапезники незмінно вислуховували зі святобливою увагою, адже йшлося про таких достойних осіб.
Коли, через чиюсь хворобу або мандрівку, порядок запрошень порушувався і Котонер не мав до кого йти в гості, він приходив їсти в дім Реновалеса без попереднього запрошення. Маестро пропонував другові оселитись у його будинку, але той не погодився, хоча дуже любив усю родину. Міліта гралася з ним, мов із старим домашнім собакою. Хосефіна ставилася до нього з симпатією, бо своєю присутністю він нагадував їй про щасливу пору життя в Римі. Але, незважаючи на все це, Котонер відчував певний острах, здогадуючись, які знегоди затьмарюють життя Маріано. Він надто цінував свою волю і безтурботне ледаче життя. Після званого сніданку чи то обіду він слухав, схвально киваючи головою, поважні застольні розмови вчених священнослужителів і побожних сеньйор, а за годину вже сипав блюзнірськими жартами в якійсь кав’ярні, в товаристві художників, акторів та газетярів. Котонер був знайомий з усім світом: раз чи двічі поговоривши з якимось митцем, він уже казав йому «ти» і присягався, що давно захоплюється його творами.
Коли Реновалес зайшов до студії, Котонер прокинувся зі своєї дрімоти, випростав коротенькі ніжки й підвівся з крісла.
— Вони казали тобі, Маріано, що я їм зготував? Пастушачий холодник… Пальчики облизували!
І з таким захватом почав вихваляти свій витвір, наче його кулінарна майстерність свідчила і про інші таланти.
Реновалес віддав капелюх і пальто слузі, що зайшов до студії, а Котонер, на правах близького друга й шанувальника, який хоче знати всі подробиці з життя свого кумира, став розпитувати про сніданок із Теклі.