Реновалес сів на диван, відкинувся назад — і наче поринув у нішу між двома книжковими шафами. Заговоривши про Теклі, вони згадали своїх римських друзів, художників з різних країн, які двадцять років тому, високо піднявши голови, ішли, мов заворожені, за зорею надії. З гордістю переможця, якому чужа лицемірна скромність, Реновалес заявив, що він єдиний, хто дістався до мети. Бідолашний Теклі став професором; його копія з Веласкеса — то лише майстерний виріб ремісника від мистецтва.
— Ти гадаєш? — недовірливо спитав Котонер. — Невже справді в нього вийшло так невдало?..
Він намагався ні про кого не говорити погано — з чисто егоїстичних міркувань; з його уст ніколи не злітали слова осуду, він сліпо вірив у всемогутність похвали, підтримуючи в такий спосіб свою репутацію «добряги Котонера», яка відкривала перед ним усі двері і значно полегшувала йому життя. Думаючи про угорця, він уявляв собі цілу низку сніданків, на які той запросить його, перш ніж покине Мадрид.
— Добривечір, маестро, — сказав, виходячи з-за ширми, Сольдевілья.
Він тримався за вилоги довгого піджака, та ще й випинав груди, ніби хизуючись ясно-червоним оксамитовим жилетом; елегантний комір, високий і твердий, змушував хлопця весь час задирати підборіддя, до болю витягуючи шию. Тендітний і низенький, Сольдевілья мав довжелезні закручені руді вуса, що стриміли вище рожевого носика, мало не з’єднуючись з гладеньким білястим чубом, який звисав на чоло. Цей юнак був улюбленим учнем Реновалеса, його «слабістю», як казав Котонер. У свій час маестро витримав велику баталію, щоб домогтись для нього римської стипендії; згодом Сольдевілья дістав кілька призів на різних виставках.
Реновалес ставився до свого учня як до рідного сина; можливо, причиною такої симпатії був контраст між грубою простакуватістю маестро і делікатною вдачею цього dandy[15] від живопису — завжди гречного, завжди люб’язного. Сольдевілья мав звичай у всьому радитися з учителем, хоча й не дуже зважав на його поради і завжди робив по-своєму. Коли він хотів принизити когось зі своїх товаришів-художників, то висловлювався з витонченою ядучістю, з чисто жіночою ущипливістю. Реновалес сміявся з його зовнішності та звичок, сміявся і Котонер. Це була порцелянова статуетка — завжди блискуча, без жодної на ній порошинки; здавалося, його щойно вийняли з шафи. Що за художники тепер повелися! Й обидва старі живописці починали згадувати про свою бурхливу й безладну молодість; про безтурботне богемне життя, про довгі бороди та широченні капелюхи. Згадували, до якої екстравагантності тоді вдавалися, щоб вирізнитися з-поміж простих смертних, утворити власний, окремішній світ. Реновалес і Котонер сердилися,%немов бачили перед собою віровідступників, коли дивилися на художників «останньої випічки» — ґречних, стриманих, нездатних на безумства юнаків, що наслідували вишукані манери вельможних нероб і були схожі на державних чиновників, на службовців, які пишуть пензлем.
Щойно привітавшися, Сольдевілья став захоплено вихваляти вчителя. Він був у захваті від портрета графині де Альберка.
— Це просто чудо, маестро. Найкраще з усього, що ви досі створили… а портрет ще ж далеко не завершений.
Похвала улюбленого учня зворушила Реновалеса. Він підвівся з крісла, відсунув ширму і витяг насеред студії мольберт із великим полотном, поставивши його так, щоб на картину падало пряме світло, яке проникало знадвору крізь велике вітражне вікно.
На сірому тлі, у гордій поставі красуні, яка звикла, щоб пою захоплювались, стояла дама — вся в білому. Оздоблений діамантами капелюшок із перами, здавалося, тріпоче на її золотих і пишних, мов лев’яча грива, кучерях; під шовковим мереживом декольте зухвало випинали чашечки тугих персів; руки були в довгих, вище ліктя, рукавичках, — одна тримала розкішне віяло, а друга притримувала темний, оторочений червоно-гарячим атласом плащ, що зісковзнув з оголених плечей і, здавалося, ось-ось упаде додолу. Нижня частина постаті, ледь намічена чорними вугільними рисками, чітко вирізнялась на білому полотні. Обличчя було майже домальоване, і на трьох чоловіків дивилися гордовиті й холодні очі, але їхня холодність була вдавана, бо в глибині тих зіниць принишкли могутні пристрасті, затаївся пригаслий вулкан, що в будь-яку мить міг вибухнути.
Ця висока і струнка дама з чарівними жіночими округлостями була в самому розквіті другої молодості і вочевидь утішалася всіма вигодами свого високого становища, у кутиках її очей залягли зморшки втоми.