Відкинувшись у кріслі, Котонер дивився на графиню з незворушністю доброчесного старого парубка і говорив про її красу спокійно, почуваючи себе в безпеці від будь-якої спокуси.
— Атож, це вона. Ти розгадав її, Маріано. Вона як викапана… О, це була знаменита жінка!
Реновалес аж ніби образився.
— Не тільки була, а й є, — мовив він майже сердито.
Котонер не вмів сперечатися зі своїм кумиром і поквапно докинув:
— Графиня справді жінка чудова, на диво гарненька й витончена. Кажуть, ніби вона ще й має якісь таланти і нездатна мучити чоловіків, що в неї закохуються. Ох і натішилася ця дама в своєму житті!..
Реновалес знов розсердився, ніби слова друга зачепили його за живе.
— Ну-ну! Усе це брехня й обмова, — похмуро заперечив він. — Вигадки світських хлюстів, що спіймали облизня й поширюють про неї всякі плітки.
Котонер не став наполягати. Власне, він нічого не знає, лиш переказує то, що чув. Вельможні дами, в яких він обідає, весь час перемивають кісточки графині де Альберка… але, може, то тільки жіночі пересуди… Запала мовчанка, і Реновалес, мабуть, щоб змінити тему розмови, повернувся до Сольдевільї.
— Цікаво, коли ж ти малюєш? Завжди бачу тебе тут у робочі години.
Кажучи це, він лукаво посміхнувся, а юнак почервонів і став виправдовуватись. Він працює багато, але щодня, йдучи до своєї студії, відчуває потребу заглянути дорогою до вчителя.
Ця звичка виробилася в нього ще відтоді, як він був початківцем, за тих найщасливіших у його житті часів, коли він навчався і працював поруч із великим художником в іншій студії, не такій розкішній, як ця.
— Ну, а Міліту ти вже сьогодні бачив? — провадив Реновалес з добродушною, проте не позбавленою лукавства посмішкою. — Не перепало тобі від неї за цю нову краватку, що так і вбирає очі?
Сольдевілья й собі всміхнувся. Він трохи посидів у їдальні з доньєю Хосефіною та Мілітою, і дівчина підсміювалася з нього, як завжди. Але незлобливо; маестро ж бо знає, вони з Мілітою ставляться одне до одного як брат і сестра.
Не раз, коли Міліта була ще дитиною, а Сольдевілья хлопчиськом, вона каталась на ньому верхи, і він, мов кінь, гасав по старій студії з великим чортеням на спині, що ляскало його рученятами по щоках.
— Ох, і кривляка ця Міліта! — озвався Котонер. — Я ніколи не бачив такої веселої і такої доброї дівчини, як вона.
— А де ж це незрівнянний Лопес де Coca? — спитав маестро не без єхидства. — Чи з’являвся сьогодні той спортсмен-шофер, що всі вуха прогудів нам своїми автомобілями?
Усмішка на устах Сольдевільї зів’яла. Він зблід, а в очах його спалахнули зелені вогники. Ні, він не бачив цього кабальєро. Дами сказали, що той дуже заклопотаний ремонтом автомобіля, який поламався в нього по дорозі в Ель Пардо*. Здавалося, сама згадка про цього друга родини прикро вразила молодого художника, і, не бажаючи далі про нього слухати, Сольдевілья попрощався з учителем. Піде трохи попрацює: до заходу сонця ще цілих дві години. Востаннє висловивши своє захоплення портретом графині, юнак вийшов.
Двоє друзів залишилися самі. Запала довга мовчанка. Реновалес сидів у своїй напівтемній ніші, тобто на дивані, між двома гірками подушок у наволочках із перської тканини і споглядав портрет.
— Вона прийде сьогодні? — спитав Котонер, кивнувши в бік полотна.
Реновалес сердито махнув рукою. Може, прийде, а може, й ні. З цією жінкою неможливо працювати серйозно. Сьогодні надвечір він чекає на неї, але його нітрохи не здивує, якщо вона не з’явиться на сеанс. Ось уже місяць він не має змоги малювати її хоча б два дні підряд. Адже в неї безліч усяких справ: вона очолює кілька товариств з питань жіночої освіти і емансипації; влаштовує бали та добродійницькі лотереї; така собі знуджена папі, що шукає розваг у бурхливій діяльності, неспокійна пташка, якій хочеться бути водночас скрізь, жінка, що зухвало кинулась у потік жіночого лихослів’я і не збирається звертати з обраного шляху.
Художник не відривав пильного погляду від портрета і раптом захоплено вигукнув:
— Яка це жінка, Пепе! Прямо-таки створена, щоб малювати її!
Його очі ніби роздягали вродливу даму, що красувалась на полотні в усій своїй аристократичній величі, прагнули проникнути в таємницю, заховану під шовками й мереживами, побачити колір та обриси тіла, округлості якого ледь вирізнялись під одягом. Розбурханій уяві художника допомагали оголені плечі та чарівні перса, розділені смужкою тіні, що, здавалося, пругко тремтять, вириваючись із-під крайки декольте.