— Те саме я казав і твоїй дружині, — необачно бовкнув простодушний старий богемник. — Коли ти малюєш вродливих жінок, таких як графиня, то думаєш тільки про живопис і не бачиш у них чогось іншого, крім натури.
— Он як! То моя дружина говорила про це з тобою!..
Котонер поквапно став заспокоювати друга — смачно поснідавши, він був у доброму настрої і не хотів собі його псувати. Нічого серйозного; просто бідолашна Хосефіна трохи нервує через хворобу і все бачить у чорному світлі.
За сніданком вона заговорила про графиню де Альберка та про її портрет. Мабуть, не полюбляє Кончі, хоч та й була її шкільною подругою. З нею сталося те саме, що й з іншими жінками: усі вони вважають графиню ворогом, усі бояться її. Але він заспокоїв Хосефіну, і вона навіть кволо усміхнулася. Не варт більше й згадувати про це.
Та Реновалес не поділяв товаришевого оптимізму. Він здогадувався, в якому стані тепер дружина; зрозумів, чому вона втекла з-за столу й побігла нагору плакати. Вона зненавиділа Кончу, як і всіх жінок, що ходили до нього в студію… Але художник недовго віддавався сумним думкам; він уже звик до хворобливої помисливості Хосефіни. Та й чого йому зрештою хвилюватись, адже він зберігає дружині вірність, сумління в нього чисте, і нехай думає собі що хоче. Однією несправедливістю буде більше, тільки й усього, а він уже давно змирився з тим, що мусить покірно нести свій хрест.
Прагнучи розвіятись, Реновалес заговорив про живопис. Він досі був збуджений після розмови з Теклі, який недавно об’їхав усю Європу і добре знав, що думають і малюють найуславленіші художники.
— Я стаю старий, Котонере. Гадаєш, я не розумію цього? Ні, ні, не заперечуй! Звичайно, сорок три роки — це ще не старість, але йдеться про інше: я ніби кочуся по рейках і не спроможний нікуди звернути. Ось уже скільки часу я не створив нічого нового; граю на одній ноті. Ти ж бо знаєш, як дорікають мені цим нікчемні людці, що заздрять моїй славі.
І художник у пориві егоїзму, властивого всім великим митцям, що завжди вважають, ніби світ їх недооцінює, став нарікати на рабство, в якому опинився через свою щасну долю. Він мусить заробляти гроші! Якої шкоди це завдав мистецтву! Коли б люди керувалися здоровим глуздом, талановитих митців утримувала б на свій кошт держава, щедро задовольняючи всі їхні потреби та примхи. Мовляв, не турбуйтесь про заробіток, а «малюйте все, що хочете і як вам заманеться». Отоді б творилися грандіозні діла, і мистецтво пішло б уперед семимильними кроками, вільне від необхідності догоджати вульгарному смакові широкої публіки та невігластву багатіїв. Але нині, щоб бути знаменитим художником, треба мати силу грошей, а заробити їх можна лише на портретах, зображуючи на полотні кожного, хто до тебе приходить, без права на вибір — наче ярмарковий маляр. Проклятий живопис! Бідність письменника вважають чеснотою; вона свідчить про його порядність і незалежність. Але художник мусить бути багатим: його талант і слава оцінюються на гроші. Коли мова заходить про творчість живописця, завжди кажуть: «Він заробляв стільки-то тисяч дуро…» — і щоб підтримувати своє багатство, без якого не мислиться слава, художник мусить малювати за гроші, лестячи вульгарним уподобанням того, хто платить.
Реновалес розхвилювався і збуджено заходив навколо портрета. Іноді така праця знаменитого поденника ще стерпна, коли доводиться малювати вродливих жінок або чоловіків, у яких чоло променіє внутрішнім світлом думки. Але ж куди частіше випадає увічнювати на полотні тупих політиканів, вельмож, схожих на манекенів, пихатих дам з мертвим обличчям. Коли заради любові до істини ти зображуєш натуру такою, як її бачиш, то наживаєш собі ще одного ворога, який, буркочучи, платить, а потім ходить усюди й розповідає, що Реновалес зовсім не такий великий художник, як про нього думають. Щоб уникнути цього, він малює фальшиво, користується прийомами з арсеналу живописців-ремісників, і його сумління страждав від такого приниження, йому здається, він безсоромно грабує колег, які варті більшої пошани, ніж він, хоча б тому, що не обдаровані таким хистом.
— Окрім того, це ще не живопис, далеко не весь живопис. Ми вважаємо себе художниками, хоча вміємо відтворювати на полотні тільки обличчя, тобто невелику частину людського тіла. Ми боїмося наготи, ми геть про неї забули. Вона навіює нам страх і пошану, наче божество, якому ми поклоняємось, але зблизька його не бачимо. Наш так званий талант — це, власне, талант кравця. Бо, як і він, ми маємо справу з тканиною, з усякою одіжжю. Боячись, як вогню, людського тіла, ми вкутуємо його з голови до ніг…