Говорячи, Реновалес збуджено ходив по студії. Потім спинився перед портретом і вп’явся в нього очима.
— Уяви собі, Пене, — почав він неголосно, мимоволі озирнувшись на двері, пойнятий вічним страхом, що дружина підслухає, як він розводиться про свої мистецькі вподобання. — Уяви собі… що ця жінка роздяглася, і я малюю ЇЇ такою, якою вона є…
Котонер засміявся. Його обличчя стало в цю мить схоже на обличчя лукавого ченця.
— Чудова думка, Маріано; ти створив би справжній шедевр. Але нічого в тебе не вийде. Ця жінка не захоче роздягтися — я певен, — хоча, звичайно, роздягалась вона не перед одним чоловіком.
Реновалес аж руками замахав від обурення.
— Але чому, чому вони цього не хочуть? Яке невігластво! Яка вульгарна забобонність! — вигукнув він, докірливо звівши очі на портрет.
У своєму егоїзмі митця він уявляв, що світ створено для художників, і решті людства визначено бути їм за натуру, а тому щиро обурювався з цієї безглуздої соромливості. Гай-гай! Де тепер знайдеш красунь-еллінок, які так безтурботно позували славетним скульпторам? Венеціанок із бурштиново-білим тілом, що їх малював Тіціан? Граційних фламандок Рубенса і тендітних та пікантних вродливиць Гойї? Краса навіки сховалася за одіж лицемірства та облудної соромливості. Жінки дають дивитися на них сьогодні одному коханцеві, завтра — іншому; дозволяють незліченним кавалерам куди більше, ніж помилуватися їхньою наготою, і, незважаючи на це, червоніють, згадуючи про жінок давніх часів, куди доброчесніших, ніж вони, але які не боялися показувати всім довершене творіння богове, цнотливі форми голого тіла.
Реновалес знову сів на диван, відкинувся назад і з напівтемряви довірчо заговорив до Котонера, стишуючи голос та раз у раз косячи очима на двері, мов боявся, що його підслухають.
Уже давно він мріє про велику картину. Обміркував її й вивершив у своїй уяві до найдрібніших деталей. Заплющує очі й бачить картину так ясно, ніби вже намалював її. Там буде зображена Фріна*, славетна афінська красуня, що показується голою прочанам, які з’юрмились на дельфійському узбережжі. Уся недужа людність Греції стеклася сюди на берег моря до знаменитого храму, шукаючи божественного заступництва й полегшення своїх страждань: розслаблені з покрученими руками й ногами; прокажені, вкриті бридкими пухлинами; хворі на водянку в роздутими тілами; змучені жіночими хворощами бліді прочанки; тремтячі діди; юнаки, скалічені ще в утробі матері. Величезні голови, зведені судомою обличчя, кощаві, як у скелетів, руки, спотворені слоновою хворобою ноги; тут зібралися всі покидьки Природи, всі муки й страждання відбивалися на цих залитих слізьми і перекошених від розпачу обличчях. Побачивши на березі, над самою водою, славу Греції — Фріну, чия краса була національною гордістю, прочани спиняються й дивляться на неї, повернувшись спинами до храму, що його мармурові колони біліють на тлі темно-брунатних гір. А прекрасна гетера, зворушена процесією бідолах, хоче полегшити їхні страждання, сипнути на ці жалюгідні нивки жменю краси й здоров’я, і зриває з себе одіж, щоб подати їм царську милостиню своєї наготи. Біле осяйне тіло з плавно вигнутим животом і півкулями тугих персів чітко вирізняється на тлі темно-синього моря. Розметані вітром коси золотими зміями звиваються по. плечах, ніби виточених із слонової кості; хвилі падають красуні до ніг і обдають її бризками білого шумовиння — від бурштинової шиї до ніжно-рожевих п’ят. На вологому піску, — гладенькому і блискучому, — мов у дзеркалі, відбивається божественна нагота; перекинута й розмита, вона розпливається хвилястими лініями, що губляться вдалині, переливаючись кольорами веселки. Охоплені святобливим екстазом, прочани падають навколішки і простягають до смертної богині руки, вірячи, що це їм явилася сама Краса, сама Тілесна Гармонія.
Описуючи свою майбутню картину, Реновалес аж підвівся від хвилювання. Він схопив Котонера за руку, і друг, неабияк вражений цією розповіддю, серйозно сказав:
— Дуже гарно… Прекрасно, Маріаніто!
Та маестро вже охолов від збудження і знов похмуро впав на диван.
Цей задум дуже важко здійснити. Треба їхати до Середземного моря; знайти безлюдний куточок, десь на валенсійському або каталанському узбережжі, поставити намет біля того місця, де хвилі накочуються на пісок, розсипаючись на блискучі бризки, і приводити туди жінок, — сотню, якщо буде треба, — роздягати кожну й дивитися, як відбивається її білота на синяві моря, аж поки пощастить знайти таку, що матиме тіло омріяної Фріни.