— Ой як важко, — зітхнув Реновалес. — Повір мені — це дуже й дуже непросто. Скільки труднощів довелося б долати!..
Котонер з довірчим виразом кивнув головою.
— А до всього іншого ще й дружина маестро, — мовив він, стишивши голос і боязко оглянувшись на двері. — Навряд чи Хосефіна буде в захваті, коли довідається про цю картину та про тлум натурниць, яких до неї треба.
Маестро похнюпився.
— Якби ти тільки знав, Пене! Якби ти бачив, що мені доводиться терпіти!..
— Я знаю, — урвав його Котонер. — Вірніше, про все здогадуюсь. Не треба розповідати мені нічого.
У тій поквапності, з якою він урвав сумні звіряння друга, була велика частка егоїзму, небажання клопотати собі голову чужими прикрощами, що цікавили його дуже мало.
Реновалес довго сидів мовчки, потім заговорив. Він часто запитує себе, чи повинен одружуватися художник, чи не краще йому жити самому. Мабуть, тільки люди слабкої і нерішучої вдачі не можуть обійтися без подруги життя, без родини. Йому завжди любо згадувати перші місяці свого подружнього життя; але потім воно стало душити його, мов важкий ланцюг. Ні, він не заперечує кохання: звичайно, добре мати коло себе ніжне й лагідне жіноче створіння, але не постійно, бо таке спільне життя — це в’язниця, з якої немає виходу. Він переконаний, що митцям, таким як він, треба жити самим.
— Ех, Пепе! Коли б я був на твоєму місці, повним господарем свого часу і своїх справ, не думаючи, що скаже моя дружина, коли побачить, як я малюю те або інше — які шедеври міг би я створити!
Старий невдаха вже був розкрив рота для відповіді, але в ту саму мить двері в студію розчинилися — і зайшов слуга Реновалеса, червонощокий мордатий чоловічок з тоненьким голосом, який, на Котонерову думку, був схожий на прислужника в жіночому монастирі.
— Сеньйора графиня, — повідомив він.
Котонер одним стрибком підхопився з крісла. Такі натурниці не полюбляють, коли в студії є хтось сторонній Куди б утекти?.. Реновалес допоміг другові знайти капелюх, пальто та ціпок, які той зі своєю звичною неуважністю розкидав по різних кутках студії, і показав на двері, що виходили в сад. Залишившися сам, підбіг до старого венеціанського дзеркала і якусь мить дивився в його синюватий бездонний простір, пригладжуючи рукою жорстке, посріблене сивиною волосся.
V
Графиня зайшла до студії, зашелестівши шовками й мереживом. З кожним її дрібненьким кроком шурхотіла вся її одежа й накочувалася хвиля духмяних пахощів, що ніби линули з екзотичного саду.
— Добривечір, mon cher maítre![16]
Дама дивилась на художника крізь черепаховий лорнет що висів у неї на золотому ланцюжку, і її бурштиново-сірі очі зухвало поблискували за скельцями. Вони світилися якимсь дивним виразом — водночас лагідним і глузливим.
О, хай він вибачить їй за спізнення. Вона щиро жалкує що так часто змушує його чекати, але ж вона найзаклопотаніша жінка в Мадриді! От і сьогодні, чого тільки не встигла зробити після другого сніданку!.. Переглянула і попідписувала купу паперів із секретаркою жіночої ліги дала відповідні розпорядження тесляреві та майстрові (ті мугиряки так і пасли її очима), яких найнято поставити трибуни для великого концерту на користь покинутих чоловіками робітниць; зробила візит голові кабінету міністрів, ще молодому, незважаючи на всю його поважність сеньйорові, який прийняв її з виглядом кавалера добі рококо і поцілував їй руку, як у менуеті.
— Сьогоднішній день ми втратили, правда, maitre? Працювати вже немає коли, сонце ось-ось сховається. До того ж я не взяла з собою донсельї[17] і не можу перевдягтися…
Графиня показала лорнетом на двері кімнати, що правила натурницям за туалетну та роздягальню — там зберігалися сукня de soirée[18] і плащ вогненного кольору, в яких вона позувала.
Реновалес, потай кинувши швидкий погляд на двері студії, гордо випнув груди і поглянув на неї з галантним і хвалькуватим виразом, як дивився на жінок у Італії за часів своєї безтурботної й одчайдушної юності.
— Нехай це вас не турбує, Кончо. Якщо дозволите, я заміню вам донселью.
Графиня дзвінко й весело засміялася, закинувши назад голову. Груди її підскочили вгору, а білосніжна шия аж затремтіла від бурхливих веселощів.
— Ах, яка люб’язність! Який же наш маестро сміливий!.. Але ви нічого в цьому не тямите, Реновалесе, не маєте практики… Ви вмієте лише малювати…
В голосі її прозвучала іронія і мало не співчуття до художника, що живе відлюдником, цураючись простих радощів, бо ж про його подружню вірність було відомо всім. Реновалес, мабуть, образився. Він узяв палітру і, готуючи фарби, майже грубо кинув графині, що їй можна й не перевдягатись; той недовгий час, поки ще буде світло, віл малюватиме тільки голову.