Конча скинула капелюшок, стала перед тим самим венеціанським дзеркалом, у яке дивився художник, і заходилася поправляти зачіску. Руки графині вигнулися дугою навколо копиці золотого волосся, а Реновалес тим часом милувався її привабливими округлостями, водночас бачачи у дзеркалі обличчя й груди. Причісуючись, вона щось наспівувала, втупившись у своє зображення, і ніщо не могло відвернути її уваги від цього важливого діла.
Митець бачив, що це золоте волосся, яке аж мерехтіло осяйним блиском, трохи підфарбоване. Але від того вона не здавалася йому менш чарівною. Фарбувалися в золотий колір і красуні, зображені на картинах давніх венеціанських художників.
Графиня сіла в крісло, яке стояло майже впритул до мольберта. Вона почуває себе стомленою, а що він малюватиме сьогодні лише обличчя, то нехай не буде таким жорстоким і не змушує її стояти на ногах, як у дні великих сеансів. Реновалес у відповідь буркнув щось нерозбірливе і знизав плечима. Гаразд, нехай буде так: все одно багато вже сьогодні не зробиш. Пропало цілих півдня! Він трохи попрацює, малюючи тільки чоло та зачіску. Вона може розслабитись і дивитися куди хоче.
Маестро також не відчував особливої охоти до праці. В ньому клекотів глухий гнів — він був роздратований насмішкуватим тоном графині. Вона, бачте, вважає його диваком, винятковим створінням, нездатним на те, на що здатні оті світські йолопи, які упадають за нею і багато з яких, згідно з чутками, були її коханцями. Химерна жінка — зухвала й водночас холодна! Художника поривало кинутися на неї з усією люттю ображеного самця і побити її, як б’ють повій, щоб вона відчула його чоловічу силу.
Ще жодна світська дама, чиї портрети він малював, не хвилювала Реновалеса так, як ця. Коли вона приходила, він забував про спокій. Йому подобалися шалені й граційні вихватки графині, її майже дитяча безпосередність, і водночас він ненавидів її за той співчутливий тон, яким вона з ним розмовляла. Для неї він був вайлом, простачиськом, якого примхлива Природа наділила хистом живописця.
Реновалес теж платив графині зневагою, лаючи її подумки найпослідущими словами. Ох і штучка ця де Альберка! Недаремно стільки розповідають про неї всякого. Прибігає до студії завжди пізно, завжди засапана, ніби щойно була в обіймах якогось світського хлюста, з тих, що крутяться навколо неї роєм, кожен сподіваючись поживитися з її квітучої і щедрої зрілості.
Але досить було Кончі заговорити з ним лагідно й приязно, поскаржитись, як їй, мовляв, сумно на серці, звірити йому якусь таємницю, наче їх поєднувала давня дружба, і маестро відразу змінював свою думку. Ні, це жінка розумна і благородна, ідеальна душа, змушена жити в нікчемному аристократичному світі. Усе, що про неї нашіптують, — то плітки, брехня й обмова заздрісників, їй би стати подругою чоловіка високих помислів, такого, як він, — митця.
Реновалес знав дещо про її життя; він пишався, що графиня де Альберка не раз по-дружньому звіряла йому свої думки й почуття. Конча була єдина дочка вельможного сеньйора, поважного юрисконсульта і поміркованого консерватора, міністра в найреакційніших кабінетах правління Ісабелли Другої*. Навчалася вона в тій самій школі, що й Хосефіна, яка, хоч і старша на чотири роки, не раз згадувала свою веселу подругу. «Ох і штукарка була Кончіта Саласар. Чортеня, а не дівчина!» Від Хосефіни Реновалес уперше й почув про Кончу. Згодом, переселившись із Венеції до Мадрида, художник та його дружина дізналися, що Конча змінила прізвище і тепер зветься графиня де Альберка — вона вийшла заміж за сеньйора, який годився їй у батьки.
То був старий придворний, що дуже ревно ставився до обов’язків іспанського гранда та служби при королівському дворі. Він плекав заповітну мрію бути нагородженим усіма європейськими відзнаками, і щоразу, коли отримував якусь, замовляв свій портрет і позував у формі одного з традиційних військових орденів, обвішаний стрічками та хрестами. Дружина завжди сміялась, коли бачила, як він стоїть, низенький, лисий і врочистий, у високих ботфортах, із шаблею до землі, випнувши вкриті блискучими цяцьками груди і тримаючи в руці, біля своєї коротенької ноги, шолом, увінчаний білими перами.
Під час усамітненого і злиденного життя, яким жили Реновалес та його дружина, газети доносили до вбогої оселі художника відлуння тріумфів, «чарівної графині де Альберка». Не було жодного звіту про світський бал, у якому б у перших рядках не згадували її ім’я. Окрім усього, графиню де Альберка називали «високоосвіченою», розводилися про її літературний хист, про класичне виховання, яке вона завдячувала своєму «високовченому небіжчику батькові». А водночас із цими офіційними відомостями на шурхітливих крилах мадридських пересудів долітали до художника й інші чутки: нібито графиня де Альберка весело втішається, спокутуючи помилку, якої припустилася, вийшовши за старого діда.