Реновалес перестав малювати. Денне світло вже не проникало крізь вікно. Шибки стали мовби непрозорі, потемніли, прибравши бузкового відтінку. Студію затопили сутінки, і в напівтемряві, наче іскри з погаслого вогнища, тьмяно поблискували різні речі: там — ріжок рами, там — старе золото гаптованої корогви, в одному кутку — ефес шпаги, в іншому — перламутрові стінки вітрини.
Художник сів поруч з графинею і весь поринув у атмосферу парфумів, що охоплювала Кончу як німб, змішана з п’янкими пахощами жіночої зваби.
Він також нещасливий. Маріано відверто в цьому признався, наївно повіривши в щирість меланхолійних просторікувань дами. В його житті чогось бракує: він зовсім самотній на цьому світі. І, помітивши на обличчі графині подив, з почуттям ударив себе кулаком у груди.
Атож, він дуже самотній. Він здогадується, що вона хоче йому сказати. Мовляв, у нього в дружина, дочка… Про Міліту нема чого казати: він палко її любить, це його єдина радість. Досить йому обняти дочку, коли змагає втома від праці, і його поймає відчуття блаженного спочинку. Але він ще не такий старий і не може вдовольнитися тільки радощами батьківської любові. Хочеться чогось більшого, а подруга життя не спроможна дати йому нічого — завжди хвора, завжди до краю знервована. До того ж дружина не розуміє його, не розуміла й ніколи не зрозуміє: усе життя вона висить на ньому важким тягарем, вона занапастила його талант.
Їхній союз тримається лише на дружбі, на взаємних спогадах про пережиті разом злигодні. Він також помилився в своїх почуттях; йому здалося, що він закохався, а то була просто юнацька симпатія. А він же прагне глибокої пристрасті; жадає мати поруч душу, що була б віддзеркаленням його душі; кохати жінку високих поривань, яка розуміла б його й заохочувала на сміливі пошуки, яка вміла б жертвувати своїми міщанськими вподобаннями заради мистецтва.
Він говорив палко й пристрасно, невідривно дивлячись у очі графині, які блищали в тьмяному світлі, що соталося крізь вікно.
Але Реновалесову сповідь урвав сміх — іронічний, жорстокий. Графиня рвучко відкинулася назад у кріслі, наче відсовуючись від художника, що нахилявся ближче й ближче до неї.
— Ой, Маріано, таж ви ступаєте на слизьку стежку! Що я бачу, що чую! Ще трохи — і ви освідчитеся мені в коханні… Господи, ну й клопіт з тими чоловіками! Просто неможливо розмовляти з ними по-дружньому, довіритись їм у чомусь — відразу ж переведуть усе на любощі. Якщо вас не спинити, то за хвилину ви скажете, що я ваш ідеал… що ви обожнюєте мене.
Реновалес відхилився від неї і знову замкнувся в собі. Його прикро вразив цей глузливий сміх, і він тихо сказав:
— А якби й так?.. Якби справді я покохав вас?..
Графиня знову зайшлася сміхом, але якимось силуваним, фальшивим, з різким призвуком, що аж дряпав художникові груди.
— Так я і знала! Довгоочікуване освідчення! За сьогоднішній день це вже третє. Невже з чоловіком не можна розмовляти ні про що інше?..
Вона підхопилась на ноги й шукала очима свій капелюшок, бо забула, куди поклала його.
— Я вже йду, cher maílre. Залишатися тут небезпечно. Намагатимусь приходити раніше й раніше йти, щоб нас із вами не захоплювали сутінки. Це година непевна: людина в цей час здатна на великі дурниці.
Художник став просити Кончу побути ще. Нехай зачекає хоч кілька хвилин, поки прибуде її карета. Він обіцяв поводитися спокійно; не розмовлятиме, якщо їй це неприємно.
Графиня залишилась, але сідати в крісло не схотіла. Пройшлася по студії і зрештою відкрила кришку фісгармонії, яка стояла біля вікна.
— Потішмо себе музикою — це заспокоює… Ви, Маріано, сидіть смирненько в кріслі і не підходьте. Ну ж бо, будьте хорошим хлопцем!
Її пальці лягли на клавіші, ноги натиснули на педалі, і студію затопила чарівна мелодія, — Largo religioso Генделя* — сумна, містична, мрійлива. Музика розтеклася по всьому нефу, що вже поринув у сутінки. Просочувалася крізь килими, шаруділа невидимими крильми в інших двох студіях; здавалося, це гуде в безлюдному соборі орган, торканий невидимими пальцями у таємничу годину смеркання.
Конча розхвилювалася, охоплена поривом чисто жіночої сентиментальності, тієї неглибокої і примхливої чуттєвості, через яку друзі вважали її великою артисткою. Музика зворушувала графиню де Альберка, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не заплакати; очі її набігли слізьми, вона сама не знала чому.