— Вона твоя любка, — повторювала Хосефіна з холодною люттю. — Ну ж бо, чоловіче, признайся. Повтори ще раз свої непристойності щодо права на кохання і права на радість. Ти ж про це щодня розводишся з приятелями в студії, виправдовуючи цим паскудним і лицемірним базіканням свою зневагу до родини, до шлюбу… до всього. Твої слова гидкі, а твої вчинки ще гидші!
Лайливі слова шмагали Реновалеса, мов батоги, а він стояв геть приголомшений і, приклавши руку до серця, терпляче повторював з виразом людини, яку несправедливо образили:
— Я невинний. Присягаюся тобі. Між нами нічогісінько не було.
Потім зайшов з другого боку ліжка і знову спробував обняти Хосефіну, сподіваючись, що тепер зможе її заспокоїти, бо лють її немовби трохи вгамувалась, і потоки гнівних докорів раз у раз уривались плачем.
Але ці спроби ні до чого не призвели. Тендітне тіло вислизало у нього з рук, дружина відштовхувала чоловіка з виразом жаху й огиди:
— Пусти мене. Не чіпай. Ти мені осоружний.
Він помиляється, коли думає, що вона ненавидить Кончу. Пхе! Вона добре знає жінок і навіть ладна повірити — оскільки він весь час про це торочить, — що між ними справді нічого нема. Але тільки тому, що графиня стомилася від поклонників і не хоче отруювати життя Хосефіні, пам’ятаючи про їхню давню дружбу. Це Конча не захотіла, а він би ще й як захотів!
— Я знаю тебе як облупленого. Та й для тебе не таємниця, що я вгадую твої думки, по очах читаю. Ти зберігаєш вірність тільки через боягузтво, та й нагоди досі тобі не траплялося. Але голова твоя завжди напхана розпусними думками; в душі у тебе сама бридота.
Він навіть не встиг заперечити, бо дружина накинулася на нього знову і за одним разом вилила усі свої спостереження над поведінкою свого чоловіка, обтяживши кожне його слово та вчинок витонченими домислами хворої уяви.
Вона помічала все: і з яким захватом дивився він на вродливих жінок, що сідали перед його мольбертом позувати для портрета, і як вихваляв, в однієї — шию, у другої — плечі; а в якому майже святобливому екстазі милується він голими красунями на фотографіях та гравюрах, зроблених із картин інших художників, котрих він мріє наслідувати в їхньому розпусному малюванні.
— Якби я тебе покинула, якби раптом кудись пощезла, твоя студія перетворилася б на дім розпусти! Туди не змогла б зайти жодна пристойна особа. Там завжди виверталася б перед тобою яка-небудь гола потіпаха, щоб ти малював її соромітні принади.
І голос Хосефіни аж тремтів від гніву та гіркого розчарування, бо чи ж легко було їй весь час бачити, як він поклоняється культові краси, як постійно вихваляє жіночу вроду, не помічаючи, що його дружина — завчасно постаріла, негарна, хвора і змарніла — усе це бачить і чує, що кожне його захоплене слово ранить її, мов докір, нагадуючи, яка прірва розверзлася між її зів’ялою жіночністю та ідеалом, що заполонив думки чоловіка.
— Гадаєш, я не знаю, про що ти думаєш?.. Я сміюся з твоєї вірності… Брехня! Лицемірство! Що старіший ти стаєш, то дужче мордує тебе шалена хіть. Якби ти міг, якби мав досить мужності, то ганявся б, як навіжений, за тими бестіями з гарним тілом, що їх так вихваляєш… Ти просто грубий, неотесаний селюк і не маєш у собі нічого духовного. Тільки й думаєш що про форму, про людське тіло. І таку людину вважають митцем?.. Краще я вийшла б за якогось шевця, за одного з тих простих і добрих чоловіків, що в неділю водять спою бідну жіночку до таверни і кохають її, не знаючи жодної іншої.
Реновалес почав дратуватись. Його лаяли вже не за вчинки, а за думки. Це було гірше, ніж трибунал святої інквізиції. Отже, вона шпигує за ним щохвилини, не випускає його з-під нагляду Ні на мить; помічає його найвипадковіші слова чи жести; проникає в його мозок, знаходить підстави для ревнощів у його помислах та вподобаннях.
— Замовкни, Хосефіно… Це ганебно. Я так не зможу думати, не зможу творити… Ти шпигуєш за мною і переслідуєш мене навіть у моєму мистецтві.
Вона презирливо знизала плечима. Пхе, мистецтво! Чого воно варте — оте мистецтво?
І заходилася паплюжити живопис та гірко каятись, що поєднала свою долю з художником. Такі, як він, не повинні одружуватися з порядними жінками, з тими, кого називають жінками домашнього вогнища. Доля таких, як він, — залишатись одинаками або жити з дівчатами без сорому й совісті, закоханими в своє тіло і ладними розгулювати голяка по вулиці, хизуючись своєю наготою.
— Я кохала тебе, ти знаєш? — провадила вона холодно. — Колись кохала, а тепер ні. Спитаєш чому? Бо знаю, що ти не будеш мені вірний, навіть якби присягався в цьому стоячи навколішки. Може, й не відходитимеш від мене, але думкою будеш далеко, дуже далеко, голубитимеш тих безсоромниць, яких так обожнюєш. У твоїй голові цілий гарем. Я нібито живу з тобою одна, та коли подивлюся на тебе, наш дім зразу наповнюється жінками, вони аж кишать навколо, набиваються в кожен закутень, глузують з мене; і всі гарні, мов служниці сатани, і всі голі, як диявольські спокуси… Залиш мене, Маріано. Не підходь, я не бажаю бачити тебе! Погаси світло.