Реновалес спинився перед цією картиною і замилувався її трагічною виразністю. Кати схилилися над прикладами, їхніх облич не видно: вони застигли, мов сліпі виконавці присуду Долі, безлика сила. А перед ними здіймається і тріпоче гора закривавлених тіл — посічених кулями, вкритих жахливими ранами; а живі стоять склавши руки на грудях і проклинають убивць незрозумілою для тих мовою або затуляють обличчя долонями, ніби сподіваючись у цей дитячий спосіб захиститись від свинцевого дощу. То помирав, щоб відродитися, весь іспанський народ. А поряд із цією страшною й героїчною картиною висіла інша — там басував на коні Палафокс*, іспанський Леонід із Сарагоси, у формі генерал-капітана, з елегантними бакенбардами й гордовитим виразом чісперо[5]. Він був схожий не так на офіцера, як на ватажка, що очолив народне повстання: в одній руці, обтягнутій замшевою рукавичкою, — крива шабля, у другій — повіддя крутобокого коника.
«Мистецтво, як і світло, — подумав Реновалес, — воно вбирає в себе барви й блиск усього, до чого торкається». Гойї випало жити за буремної доби, він бачив, як воскресає душа народу, і зображував життя героїчне, на його картинах воно вирує й кипить, чого не побачиш на полотнах дона Дієго, генія, прикутого до одноманітного животіння при монаршому дворі, де не відбувалося ніяких подій, і лиш іноді надходили повідомлення про далекі війни, про непотрібні й запізнілі перемоги, що завжди несли в собі холодок сумніву і нікого не могли схвилювати.
Художник повернувся спиною до Гойїних дам у білих батистових сукнях, з устами, схожими на трояндові пуп’янки, та зачісками у формі тюрбана і прикипів поглядом до голої жінки, до прекрасного осяйного тіла; поряд із цією картиною інші здавалися тьмяними й непомітними. Спершись на балюстраду, Реновалес довго розглядав це полотно зблизька, майже торкаючись його крисами капелюха. Потім повільно відступив назад і сів на ослінчик, не можучи відвести очей від прегарної жінки.
— Гойїна маха!.. Маха гола!..*
Він вимовив це, не усвідомлюючи, що розмовляє вголос; здавалося, то вилились у словах думки, які давно світились у його захопленому погляді. Наринули спогади, і, весь під їхньою владою, художник то шепотів, то аж викрикував слова щирого захвату.
Він замилувано споглядав це голе тіло, таке граційне й тендітне; воно все сяяло, ніби то вогник життя просвічував крізь перламутрову плоть. На кінчиках тугих довгастих персів, цих магнолій кохання, що зухвало й знадливо дивилися в різні боки, рожевіли світлі пуп’янки. Ледь помітний пухнастий кущик затінював таємницю лона; світло лежало блискучою плямою на бездоганно круглих колінах і поступово тьмяніло, переходило в тінь, Що огортала маленькі ступні з тонкими, рожевими, як у дитини, пальчиками.
Це була жінка невеличка, граційна й пікантна, — іспанська Венера, яка мала на собі не більше тіла, ніж потрібно, щоб надати ніжної округлості її витонченим і легким формам. Бурштинові очі з лукавими вогниками в зіницях бентежили своїм невідривним поглядом; кутики гарненького рота здавалися розгорнутими крильми вічної усмішки. Щоки, лікті та ступні були ніжно-рожеві й мінилися прозорістю та вологим блиском, як мушлі, що розкриваються й сяють усіма барвами в таємничих глибинах моря.