Гойїна маха!.. Маха гола!..
Він уже не говорив уголос, але слова ці відбивались у його погляді, променилися в усмішці.
Реновалес був тут не сам. Раз у раз між ним і картиною, голосно розмовляючи, снували групи людей. Дерев’яний паркет скрипів і вгинався під важкими кроками. Був полудень, і муляри з ближніх будівництв користалися годиною перерви, щоб походити по залах музею, у цьому незнайомому для них світі. Лишаючи за собою білі крейдяні сліди, вони з приємністю вдихали тепле, нагріте повітря і голосно ділилися враженнями про ту чи іншу картину; охоплені нетерплячкою, вони прагнули подивитися все за один раз, а особливо приваблювали їх полотна, на яких красувалися воїни в блискучих обладунках або в розкішних мундирах давніх часів. Найкмітливіші, що були за провідників, весь час квапили товаришів іти далі. Вони ж тут учора були! Вперед, там є на що подивитися! І переходили від зали до зали, охоплені палкою цікавістю людей, які потрапили на невідому землю і щомиті сподіваються побачити якусь дивовижу.
Серед цього метушливого, охопленого щирим захватом люду час від часу з’являлися групки іспанських сеньйор. Вони йшли від картини до картини, обговорюючи давні моди й нарікаючи, що вже не носять спідниць полуничного кольору та пишних мантилей з високим гребенем. А перед творінням Гойї усі вони поводились однаковісінько, ніби навчені заздалегідь. Нараз похмурніли, міцно стуляли губи і квапливо проходили в глиб галереї. Їх остерігав непомильний інстинкт. Видиво тієї наготи навіть здалеку гострим болем відбивалось у кутиках їхніх стривожених очей: здавалося, вони нюхом чують славетну маху, ще й не побачивши її. І дами поспішали далі, випростані, суворі, з тим самим виразом осуду, який напускали на себе, коли на вулиці до них чіплявся якийсь зухвалець. Проходили перед картиною, відвернувши обличчя, не бажаючи глянути навіть на сусідні полотна, і не спинялися аж до наступної зали, де було виставлено твори Мурільйо.
Ці жінки уособлювали ненависть до наготи, багатовікову християнську огиду до Природи та Істини, релігійне почуття, яке повставало й обурювалось, що в цьому громадському місці, населеному святими, королями та мучениками, терплять таке жахіття.
Реновалес ставився до Гойїної картини майже з побожним захватом. У нашій історії то був перший витвір мистецтва, вільного від забобонів, очищеного від будь-яких упереджень. Цілих три сторіччя живопису, стільки славетних імен у кожному поколінні художників — і все ж таки до Гойї жодного разу не зважився іспанський пензель накидати форми жіночого тіла, зобразити на полотні божественну наготу, яка в усіх народів була головним джерелом натхнення для новонароджуваного мистецтва! Реновалес пригадав іншу картину — іншу голу жінку — Веласкесову «Венеру»*, що зберігалась на чужині. Але той витвір з’явився не внаслідок раптового натхнення, картину замовив художникові монарх, який щедро платив за полотна з голою натурою чужоземцям і зажадав чогось подібного і від свого придворного живописця.
Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, — прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» — і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана*. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої діяльності Природи, тут, в Іспанії, прикривалося чернечим каптуром або жебрацькими лахами. Осяйні краєвиди, перенесені на полотно, ставали похмурими й темними; країна сонця перетворювалася під пензлем на країну сірого неба, що низько нависало над землею могильно-зеленого кольору; а її люди оберталися на суворих ченців. Художник не малював того, що бачив, він переносив на полотно те, що відчував, частку своєї душі, а душа його тремтіла від страху перед небезпеками життя земного та перед муками потойбічного; була вона сумна, сумна — аж чорна, ніби обвуглена на кострищах Віри.