Вісімнадцятого лютого наші лідери видали нам указ, що треба поробити в барикадах дірочки, щоб могли спокійно їхати машини. Якщо ми це зробимо, підемо на уступки власті, то наших полонених відпустять. Якщо ми освободимо КМДА і ще багато кабінетів із цих усіх домів, значить відпустять наших дві тисячі чоловіків. Багато народу були проти цього і казали: «Ми без них поки справляємось. Буде перемога, тоді ми їх випустимо! Буде нова власть, нове правительство!». Нашим руководітєлям це не дуже подобалося. Вони сказали, що все-таки треба розбирати барикади. 17-го числа вже поробили дірки, як годиться, щоб машини могли проїжджати.
І от коли збиралися сотники, їм говорили: «Ми йдемо у Маріїнський парк мирною ходьбою. Орудія з собою не брати, йдемо туди як мирні люди. Хто не піде, той буде вважатися зрадником і запроданцем Майдану». Ми, козаки, прийшли в Маріїнський парк і саме в парку ми вистроїлися під Верховною Радою. Перед нами стояла міліція, за міліцією стояли «тітушки» і там, десь дуже далеко в натовпі, були заховані «Беркути». В результаті хтось спровокував бійку, і почалася штовханина, кидання камінням. Потім ми десь на метрів 10-20 відійшли від «тітушок» і поставили барикади. І тут міліція пішла в атаку. Почалася якась така непонятка, і ми почали відступати. Нарешті ми, відступаючи, втрачаючи людей, все-таки відійшли. Я пам’ятаю, зайшов на Майдан, на Четверту сотню, вже був трохи поранений: побили мені ніс, ногу і боковушку. Але очі не побили. Я бачив, як вже біля Жовтневого палацу бігали «Беркути», міліція. Наші люди не розгубилися. Поки я і решта до них дохромали… Не знаю, хто тим людям підказав, хто дав таку пораду, аби напівкругом виставити колеса від Будинку профспілок до консерваторії. Виклали колеса, облили їх бензином, солярою — і запалили. Оце спасло весь український народ, спасло Майдан і не пустило «Беркут» в серце Майдану, там, де була сцена.
Увесь Київ, увесь народ почав рухатися і почав помагати один одному. Навіть жіночки, дівчата вистроювалися ланцюжком, били бруківку і одна одній передавали «на передову», щоб ми могли їх боронити. Двадцятого числа під’їхали нові сили, війська, була команда атакувати від консерваторії. Там є мур, на тім мурі заборчик зі сторони консерваторії, звідти зверху почали відстрілювати «беркутів». Від парапету знизу клали піддони, на ті піддони ставали, один одному помагали, перекидаючи туди один одного. І от звідти почалася атака. Перескочивши через той парапет, погнали «Беркут» до Жовтневого палацу. Відігнали їх майже до Верховної Ради. Так як у нас по дорозі було трохи вбитих, одні бігли вперед, інші верталися і тягнули людей до «медицини». Нас, чоловік вісім, майже дійшли до першої барикади. Але як подивилися, що нас зовсім мало залишилося (всі інші позасідали біля Жовтневого палацу), вирішили, що вісім людей погоди не зроблять… Біля готелю «Україна» знаходилася барикада. Там засіли «Беркути», міліція і вже звідти вони відстрілювалися. Ми, може, метрів двісті-триста до цих барикад не дійшли, прийшлося нам відступити. Ми взяли по чоловікові, які там знову-таки полягли, прикриваючись щитами, потихеньку відійшли. Нас зустріли під мостом, де моментально виросла барикада. Люди, як мурашки, дружно, згуртовано один одному щось подавали. Зустрівши нас, лікарі позабирали від нас поранених людей. Були ранені і були вбиті...
Ми з палками, з дубінками пішли на автомати. А якщо людям дати в руки зброю, можете собі уявити, що ці люди можуть зробили за свою волю?! Тому в даний момент все в руках у власті. Якщо потребується людям дати зброю в руки, значить, треба їм її дати. І нехай кожен, хто може тримати її в руках, хто годен шевелитися, годен ходити, має встати і піти захистити свою Україну, захистити свою дитину, свою маму і своїх сестер — усіх, хто цього потребує. Бо сидіти перед телевізором, пити пиво і їсти горішки, і дивитися, що відбувається і бути ровнодушним — такій людині має бути соромно. Бо вона, як трутень, який сидить і за чийсь рахунок хоче домогтися кращого життя. Якщо ми згуртуємося і будемо єдиної думки, тоді нам не страшний сірий вовк.
Я боровся за вільну Україну, за майбутнє своєї дитини. Я не хотів, щоб моя дитина була рабом, щоб моїй дитині закинули на шию ярмо і щоб її хтось волочив. А хотілося, щоб у неї було краще життя, щоб вона не думала, коли лягає спати: «Де ж я завтра маю заробити гроші, чим я маю прокормити свою сім’ю?..» Я для своєї дитини хочу кращого життя, щоб вдалось мені і всьому українському народу пожити краще. Щоб ми мали такий рівень життя, як зараз в Європі. Щоб люба людина — навіть той селянин, огородник, той фермер чи колгоспник — могла б хоч раз у рік поїхати на відпочинок. Кращого хотілося...