До речі, ми знайшли ще одну, крім «Свободи», силу, яка штурмувала КМДА.
Дмитро Ярош: «1 грудня ми йшли у перших лавах. Наші штурманули КМДА без наказу, це мене напружило, бо „Правий сектор“ — це ж парамілітарна структура. Має бути дисципліна. Тоді ПС ще не був оформлений, діяли переважно тризубівці. Я відчув, що стихію треба більше контролювати. Коли підійшли на Майдан, одразу строковикам-вевешникам кажемо: „Хлопці, краще тікайте“. Вони послухалися».
І ще одну...
Олександр Данилюк: «Було зрозуміло, що на вихідні варто очікувати на мільйонний Майдан. Треба було не дати перетворити протест на європейську дискотеку. Ми бачили своєю задачею: коли збереться народ, починати робити конкретні дії, направлені на досягнення конкретних незручних наслідків для режиму. Головною стратегією мала стати зупинка роботи держустанов. У цій стратегії ми керувалися не цитатами Леніна, як багато хто вважає, а тезами відомого американського стратега Едварда Лутака, викладеними у його книзі „Настанови з державного заколоту“. Існували проблеми як психологічного, так і організаційного характеру, бо захоплення держустанови — насправді це не так просто. Ми з групою активістів під приводом необхідності перемовин із керівництвом ментів щодо здачі будівлі пробилися всередину. В ефірі одного з телеканалів телефоном я повідомив, що ми вимагаємо приїзду Попова як одного з відповідальних за розгін студентів. У вестибюлі стояли звичайні менти, а за ними „Сокіл“, спецназ. Ми розуміли, що власними силами їх не виб'ємо, вони нас — теж. Патова ситуація. Хтось на Майдані зробив заяву, що захоплюють КМДА, одразу набігла купа народу, тисяч із п'ять. Тоді ми почали вичавлювати ментів — невелика група зсередини відчинила центральні двері, і ми затисли ментів між натовпом на вулиці та нашими всередині. Зліва біля ліфтів був спецназ, з яким ми проводили психологічну роботу, казали, що там тисячі людей, вони вас порвуть, бо ви схожі на „Беркут“. Вони нам: ми не „Беркут“, ми „Сокіл“. Але ж люди на вулиці — не орнітологи, розбиратися з видами птахів не будуть. Цей аргумент вони зрозуміли і звалили. Залишилися звичайні менти, яких просто змели. Ми стояли на сходах, які ведуть на другий поверх, і казали ментам, що були за нашими спинами: ми візьмемося за руки, стримаємо натовп, а ви тікайте. Вони й утекли».
Тобто три політичні організації незалежно одна від одної штурмували КМДА — нічого дивного, будова досить велика. Та й досвід її штурмів у громадських активістів накопичився чималий, коли вони вельми регулярно вимушені були силою прориватися на цілком утаємнені засідання Київради, де дерибанилася столична земля чи нерухомість.
До того ж майданна традиція в Україні ще з 2004 року велить захоплювати будинок міської влади. Можливо, саме ця традиція привела протестантів також до Будинку профспілок, який міліція не охороняла.
«Група людей у куртках партій „Всеукраїнське об'єднання „Свобода““ і „Всеукраїнське об'єднання „Батьківщина““ захопили Будинок профспілок у Києві. Олег Тягнибок також закликав мітингувальників ставити намети та створити у захопленому Будинку профспілок штаб».
(УП, 01.12.2013)
Ігор Кривецький: «Було ухвалено рішення, і я дав команду нашим захопити Профспілки та КМДА, розуміючи, що потрібно відсікти дорогу назад. Союзники кричали: для чого ви це зробили, нас за це можуть посадити! Хоч пізніше усі погодилися, що це було правильне рішення!».
Можливо, саме ця традиція 2004-го року і повела демонстрантів до Українського дому.
Олександр Данилюк: «Після КМДА я сказав: давайте захопимо Укрдім. Ядро залишилось у КМДА. Ми прийшли до Укрдому, народу було багато. Однак активних людей не вистачало — а всередині там сидів „Титан“. Ми виламали двері з двох боків. Але нам почали протидіяти нардепи та учасники інших організацій, вони вишикувались ланцюгом перед входом. Усе гойдалося. Ми готові були зайти через схил Володимирської гірки, але мені подзвонив хтось із „вєлікіх“, здається, Кличко, і сказав, що створюємо комітет національного порятунку, чи щось таке, і що відтепер усе треба з ними узгоджувати. Я сказав: не буду, а вони сказали, що отаманщина поховала Україну, що в понеділок парламент призначить вибори президента, і щоб ми припинили, бо злякаємо регіоналів».
Тож з Українським домом тоді не вийшло. Зате намалювався новий напрям розвитку плацдарму революції.
Павло Кириленко: «2 грудня Олег Тягнибок покликав мене і запитав, скільки у нас людей. Одеситів було людей із 20. Він наказав нам узяти Жовтневий палац. Ми зайшли туди, сказали, що треба погрітися. Я завітав до директора і запропонував домовитися, де краще розміщатися, щоб не було анархії. Директорові це не сподобалося, він викликав міліцію, але поки ті приїхали, всередині набралося вже кількасот людей, і міліція поїхала ні з чим. Потім Жовтневий ми перейменували на Палац Свободи».
Коли на вулицю вийшов мільйон українців, здається, можна було штурмувати все, що схочеш.
«У Києві провокатори штурмують адміністрацію Януковича. Активісти пішли штурмувати очеплення на Банковій. „Невідомі люди пішли на штурм. Хто саме незрозуміло — чи це провокатори, чи активісти Євромайдану“, — уточнив журналіст Дмитро Гнап. Очеплення із автобусів „Беркуту“ розштовхують бульдозером. Як повідомляє кореспондент „Української правди“, від Адміністрації Президента до перетину з вулицею Інститутською все заповнено людьми».
(УП, 01.12.2013)
І це насправді найсуперечливіший епізод подій 1 грудня — початку Революції. Особливо історія з бульдозером, який невідь-звідки взявся на Банковій. Але нам вдалося знайти людину, яка точно знає, звідки взявся бульдозер. Цією людиною виявився Іван Філіпович, який представляв на Майдані наймиролюбнішу, здавалося б, партію — Демократичний альянс.
Іван Філіпович: «Наступного дня після розгону Майдану, коли люди зібралися на Михайлівській, оформився Автомайдан, і ми домовилися, що у неділю на сьому ранку дня збираємося біля пам'ятника засновникам Києва. Туди зібралося машин із 40, ми вирішили розбитися на десятки, і я потрапив у десятку із художником Сергієм Поярковим. Нашою задачею було заблокувати Інститутську вище Банкової. Але спочатку ми стали біля готелю „Хрещатик“. Тоді на Майдані ще стояв „Беркут“. До нас підійшов полковник Кусюк: „Що ви тут стали? Їдьте звідси!“, але всі вже розуміли, що збирається критична маса протесту, тому це було не страшно — ніхто нікуди не поїхав. Ми дивились, як від Бессарабки йде море людей. Менти, вевешники теж дивились. І раптом побігли. Отак от просто стояли-стояли і тут уже без команди стали тікати. Ми їм сигналили вслід. Поярков каже: „їдемо наверх і блокуємо“. Ми поїхали і заблокували Інститутську, моя машина опинилася у центрі вулиці, і народ, який прийшов на Майдан, потроху почав підніматися до нас. У якийсь момент із Майдану поїхала будівельна техніка, яку там розмістили, щоб будувати каток. Техніка вперлася в нас. Що робити? Одні кажуть: нехай стоїть. Поярков почав пояснювати, що є вірогідність тисняви, техніка буде заважати людям іти, це небезпечно. Я від'їхав, бо стояв посередині, і через моє місце техніка почала виїздити. Потроху всі виїхали, а жовтий бульдозер стоїть. Водія немає. Чекали — немає. Я поставив свою машину на місце. І тільки став — водій іде. Усі до нього: де ти ходиш? А він попісяти відійшов. Я до нього кажу: давай ключі. Він: мене посадять. Я: давай швидко, скажеш, що ключі забрали силою, тебе побили. Він: та ні, хлопці, мене посадять. Я: ніхто не посадить, ніхто навіть знати не буде, давай ключі та йди додому. Врешті він плюнув і кинув ключі. Я поклав їх до кишені. Поярков питає: нащо воно? Думаю, хай буде, придасться, потім побачимо, один бульдозер нам не завадить. Так бульдозер лишився біля нас. Я сиджу у машині, коли приходять якісь пацани, починають лазити по бульдозеру, але не шпана, хлопці адекватні. Я підійшов: а що вам? Вони кажуть: треба завести, треба їхати, починають шукати, які дроти замикати. Я кажу: є ключі, нічого не ламайте. Вони: а де ключі? Я: у мене. Вони: тоді давай, сідай за кермо, поїхали. Я кажу: по-перше, у мене тут машина, і коли що, треба нею від'їздити. А якщо ви хочете, то їдьте, але акуратно, щоб людей не давити. Бо якщо ви збираєтеся навіть ментів крушити, то так не піде. Та хлопці сказали, що нічого такого не буде. Вони взагалі справляли враження нормальних людей, українською говорили. Я віддав ключі, вони завели та й поїхали. А зараз говорять, що з бульдозером усе не просто так, усе було навмисне підлаштовано...».