Дії десятків і навіть сотень машин треба координувати, тому цілком логічно, що в Автомайдану виникла своя структура управління.
Сергій Поярков: «Автомайдан, звісно, не любили на Банковій, але на самому початку не любили й у штабі Революції. Це була дика кіннота, яка сама вирішувала, що робити. Ніхто не міг вплинути на Автомайдан і сказати, куди їхати. Найпростішим для мене був епізод, коли, ми із штабом у Профспілках домовилися-таки на спільну акцію. Тоді ми сиділи у „Кофе-хауз“: Юра Луценко, якого щойно випустили із в'язниці, Булатов, Гриценко, Хаджинов — усі разом вирішили блокувати Кабмін. Ми розбилися на три частини, відповідно, було три польових командира. Гриценко керував підрозділом, який блокував на Європейській площі, Булатов перекривав на розі Грушевського — Садової, я командував перехрестям Садова — Інститутська. Оце ж ми втрьох одразу пішли за cm. 279 частина 2 („Блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод“). Тоді це ще були жарти, все відбувалося швидше у форматі фестивалю, а не війни. І це була найпростіша, найзрозуміліша акція. Я мав 20 машин, ще 50 піших людей дали зі штабу. Тобто разом трохи менше сотні осіб. Я відповідав за своє перехрестя. Хлопці хотіли поприносити шини, я сказав: ні, не треба, бо хтось іще запалить, а поруч житлові будинки, на той момент жодного приводу палити шини не було, протест був виключно мирним. Треба було, щоб могли проїхати швидкі допомоги, машини Нацбанку та місцеві жителі, які возять дітей у гуртки, школи тощо. Підходили журналісти, питали, що далі, я казав: це не до мене, це до штабу, а я маю чітку ділянку, чітку роботу, яку розумію. До речі, нашу діяльність Азаров двічі згадав у Верховній Раді, бо ми зробили роботу добре — вони до Кабміну не потрапили. І працівники Кабміну, такі собі бальзаківського віку тітоньки, підказували нам, які ще є входи-виходи, щоб ми їх теж перекрили».
Треба зауважити, що блокування згодом поступилося не менш ефективній зброї майданівців на колесах — візитам до маєтків можновладців.
Сергій Поярков: «Чому Автомайдан їх так лякав? Бо МИ можемо скільки завгодно стояти на Майдані, але ВОНИ перебувають у зоні комфорту, їдуть додому з Кабміну чи ВР, їм нічого не загрожує. А тут у тебе під воротами стоять невідомі люди і твоя зона комфорту закінчилася. Це був справжній переляк. Вони жили-жили і раптом побачили, що в країні є народ, вони про це не здогадувались, а тут побачили, що він є і чогось хоче, і часто у формі ультиматуму, він сидить у тебе під парканом і навіть відламує від цього паркану шмат. Григорій Суркіс тоді скаржився Кличку: „Я ж не можу сказати цьому Автомайдану, що Медведчук живе на 200 метрів лівіше, і вони мене штормлять, а не його“. Вийшло так, що під роздачу потрапив не стільки Медведчук, скільки Суркіс, хоча дружина Медведчука Оксана Марченко казала, що їм некомфортно чай пити, гості скаржаться, — а те, що людей повбивали, це якось не зіставляється із чаєм».
Звісно, автомайданівці не завжди помилялись адресами, зрештою довідались і справжню адресу Медведчука.
«Учасники Автомайдану дісталися до будинку Віктора Медведчука. Учасники акції вишикувалися вздовж паркану і просто в нього стукали, частина пікетувальників насідала на ворота. „Стукати можете скільки завгодно“, — заявив нардеп від „Батьківщини“ Володимир Яворівський. Незважаючи на те, що організатори закликали активістів заспокоїтися, ворота все ж зламали. Окрім того, мітингувальники написали фарбою на воротах і паркані гасла, зокрема, „Палаци дітям!“».
(УП, 29.12.2013)
Цікаво, до речі, що автомайданівцям вдавалося прориватися навіть на території дорогих котеджних містечок, які зазвичай мають охорону на в'їзді.
Сергій Поярков: «Коли ми розробляли план по Медведчуку, то розуміли, що нас увесь час слухають, і жоден сюрприз неможливий, не можна розробити операцію, про яку люди не знають. Тому лише один-двоє знали, куди їдемо насправді. От наприклад, розробляємо план їхати до Азарова. Тактика партизанська: розробляється і всім озвучується теза, що їдемо до Азарова, а насправді їдемо прямо у протилежний бік, до Януковича. „Беркут“ збирають біля Азарова, адже ми у всіх перемовинах озвучуємо, що їдемо до Азарова, а насправді ми їдемо у бік Межигір'я. Там відпочиває „Беркут“ в автобусах, вони з переляку в трусах із кийками вискакують боронити Януковича, але ми проїздимо повз та їдемо до Медведчука, а там узагалі нікого немає, і штормимо його, а коли в Азарова знімають увесь „Беркут“, усі злітаються рятувати Медведчука — ми їдемо до Азарова. Ну а одного разу ми дорогою притисли кортеж Азарова. Уявляєте, повз нього проїхав Автомайдан! У дідуся змінилася картина світу: він пропустив не кортеж Януковича, а Автомайдан! Він — цілий Прем'єр, а його змусили пропустити когось. Для нас — це фігня, а для них — руйнація світу, в якому вони живуть».
Мабуть, і справді це — руйнація світу. Згадайте хоч би реакцію Медведчука на зламані ворота. «Їм хочеться воювати? Я воювати вмію!». Треба сказати, що у ті часи отримати особистого ворога в особі Медведчука було, м'яко кажучи, дуже небезпечно. Тим більше, що список ворогів Автомайдану одним цим прізвищем не вичерпувався.
Сергій Поярков: «Найбільше дратував Автомайдан Захарченка, він давав накази на знищення, для нього це був особистий ворог. Я питав декількох регіоналів: а чи не дурістю було воювати з Автомайданом? Люди, які максимум кинуть яйцем, нащо з ними було поводитися так, що їх заступив „Правий сектор“ із коктейлями? Вони сказали, що це персональний пунктик Захарченка, той пообіцяв, що ядро посадить усе, це його особисте, як вони казали, „лічняк“».
Але чи усвідомлювали самі автомайданівці рівень небезпеки, на яку наражаються, смикаючи тигра за вуса?
Сергій Поярков: «Треба розуміти — до нас одразу закорінили таку кількість інформаторів, що я казав хлопцям: більше, ніж на хуліганку, боронь Боже, нічого не робіть. Бо ми постійно під мікроскопом. Хлопці якось повідомили, що знайшли гвинтівку Мосіна, до неї підходять набої від браунінга чи чогось такого, і що вони хочуть десь засісти, я сказав: киньте гвинтівку в Дніпро. Там же кожен сектор обстрілу відомий, там феесбешна охорона, вас упіймають і навішають на нас. Ніякого криміналу, бо на нас і без цього навішають! Тому все, що робив Автомайдан, було стовідсотково законним. Нас постійно прослуховували, тому все мало бути чітко у межах закону. Що я тоді казав публічно? Дайте мені 15 діб, але Захарченку — 15 років за вкрадений палац. Перші два тижні посидимо разом, а потім ми вийдемо, а він хай досидить ще 14 років та 50 тижнів. Це буде справедливо. Ми — не білі і пухнасті, ми — порушники закону, ми порушуємо його вимушено, бо позбавлені законних методів впливу на владу, але давайте покараємо всіх порушників закону виключно за законом».
Окремо треба зауважити, що більшість учасників звичайного Майдану для влади лишались анонімними. А от імена й адреси власників автівок міліція знала дуже добре.
Євромайдан SOS: «Учасники автопробігів отримують не лише повістки на допити як свідки у рамках кримінального провадження, а й сповіщення від органів ДАІ про необхідність з'явитись у відомство з автомобілем та документами. Про це „Євромайдан SOS“ повідомив адвокат учасників Автомайдану Дмитро Йовдій».
До речі, учасник Автомайдану, активіст «Дорожного контролю» Андрій Дзиндзя у той час уже сидів за ґратами за звинуваченням в угоні того самого знаменитого бульдозера. Його приклад повинен був якщо не налякати автомайданівців, то принаймні пригасити їхній запал.
Сергій Поярков: «Коли я блокував своїм джипом заїзд у суд, де судили Дзіндзю, вийшли депутати Мохник, Доній та адвокат Смалій і сказали, що бачили матеріали — є орієнтування на мене. Тобто мене можуть закрити. Ну, і я одразу поїхав додому, щоб виспатися. На ранок треба було їхати на Межигір'я, і я вирішив: якщо мають закрити, все одно закриють, а якщо я не поїду, тоді замість 60 машин буде 20, бо люди побачать, що не поїхав той, хто був на чолі, той, хто ходить під статтею. Спочатку тобі страшно. Потім звикаєш. Потім закушуєш губу і кажеш: ну що, хай тепер вони, суки, бояться».