«Печерський районний суд Києва позбавив активіста Автомайдану Сергія Пояркова прав на керування автомобілем строком на 6 місяців... Поярков заявив, що він має намір подавати апеляцію. Як відомо, за останні дні суди покарали багатьох учасників Автомайдану, у тому числі в одного з організаторів Коби заарештували все рухоме майно».
(УП, 16.01.2014)
Однак у читача виникне цілком логічне запитання: звідки Автомайдан брав гроші? Бензин, штрафи, ремонт машин — усе це коштує не одну копійку. А якщо помножити хоч би на сто автомобілів...
Сергій Поярков: «Є багато людей, які займаються своїми справами, але в критичний момент готові витратити 3 — 4 місяці життя, щоб змінити щось у країні. Але іронія долі — перед революцією в мене кілька робіт купили депутати Партії Регіонів. Так що я мав на що майданити. Ще до Революції збирався купувати машину дружині, проте не встиг, і таким чином зберіг фінансовий запас — я розумів, що коли посадять, буде на що жити родині. Я часто бував у ВР, тому міг тихенько роздобути адресу, куди наступного разу нам їхати. За декілька місяців Революції у переважної більшості революціонерів особисті заощадження добігали кінця, а заправляти машини було гостро необхідно. Тому доводилося займатися фандрайзингом у Верховній Раді. До речі, завгоспом Автомайдану був Олег Сенцов, кінорежисер, я йому здавав добуті гроші, талони на бензин, дизпаливо. Були такі, як Єремеєв, формальні регіонали, які підходили в Раді, потайки давали талони на пальне і казали: перемагайте вже нарешті, бо далі так не можна. Мене якийсь дідусь знайшов, каже — ми всім селом зібрали 2 000 гривень, то я роздав по 100 гривень хлопцям».
Іван Філіпович: «Гроші почали давати на Автомайдан ще у грудні. Сам їздив забирав від знайомих 4 000 гривень, передав їх координаторам — не маленькі гроші на той час. Тобто гроші давали ще з самого початку. Вони ішли на бензин тим, хто не може сам заправитися, проте в Автомайдані переважно були люди, які мали гроші на заправку».
До речі, особисто нам теж перепала тоді сотня літрів талонами однієї з мереж АЗС, яку, між іншим, революціонери закликали бойкотувати як власність згаданого вже депутата Єремеева.
Чому ж тоді наприкінці січня київський Автомайдан згорнув свою діяльність? На те було багато причин — як зовнішніх, так і внутрішніх.
Іван Філіпович: «Спочатку Автомайдан — це був ентузіазм і піднесення, а потім лідери почали між собою перетягуватися. Ходили різні розмови, чутки. Були провокатори, які пускали ці чутки».
«Автомайданівці потрапили в пастку до „тітушок“ та „Беркуту“. Є затримані. Приблизно о 4 ранку працівники „Беркуту“ затримали активістів Автомайдану, які патрулювали 17 лікарню».
(УП, 23.01.2014)
Іван Філіпович: «У ніч, коли біля лікарні на Кріпосному провулку побили автомайданівців, я їздив містом, патрулював. Коли по зв'язку починають кричати, щоб усі їхали на Кріпосний, там щось незрозуміле. І головне, одні кричать: усі на Кріпосний, а інші: нікому не їхати на Кріпосний. Дивлюся, хто кричить, а там люди, які в Автомайдані з першого місяця. Врешті хтось із тих, кому я особисто довіряв, почав говорити: у жодному разі не їхати, це засідка, всім, хто приїздить, одразу б'ють машини, водіїв забирає „Беркут“, це провокація. У нас сиділи провокатори. Вони були скрізь — у ДемАльянсі були люди, які насипали в електричні генератори цукру, і ті припиняли працювати. ДемАльянс попереджали, що у нас працює двоє провокаторів».
Одразу після Революції депутат і генерал міліції Геннадій Москаль оприлюднив план влади із дискредитації Майдану за допомогою СБУ. За його словами, список задач передбачав використання агентів, які мали провокувати бійки та конфлікти між організаціями та лідерами на Майдані. «До опозиційних партій та громадських організацій вкорінили працівників СБУ. Крім того, агентуру вербували з-поміж активістів Батьківщини, УДАРу, Свободи та громадських організацій», — відзначив Москаль. У плані зазначалася необхідність проникнення людей із СБУ до структур Майдану з метою «своєчасного отримання інформації на упередження про плани та наміри активістів Євромайдану».
Зрозуміло, що агенти робили свою справу: сіяли розбрат, пускали провокаційні чутки, організовували провокації, підставляли людей під удари силовиків.
«Щойно в Черкасах „тітушки“ підставили київський Автомайдан. Лише гості зі столиці почали виходити з автомобілів, як десяток „місцевих“, які їх чекали, кинулись громити Черкаську ОДА... Машини автомайданівців „беркутівці“ побили. Як повідомляє „Радіо Свобода“, силовики дуже сильно били кийками людей та трощили машини. „Люди почали тікати, а бійці їх затримувати. Людей дуже сильно били кийками. Били сильно і по машинах, у які сідали люди“, — каже очевидець штурму, на якого посилається видання. Він також повідомляє, що у місті тітушки б'ють машини на очах у міліції».
(УП, 27.01.2014)
Тільки коли протистояння перейшло у силову фазу, влада спромоглася віднайти зброю проти Автомайдану — масове трощення машин. Адже мирні методи протесту припиняють бути дієвими у разі застосування насильства. І хоча в Українському домі тоді збирали гроші на покриття збитків власникам авто, ми сумніваємося, що хтось отримав хоч би половину від суми завданої шкоди.
Сергій Поярков: «Автомайдан був яскравою, майже театральною частиною. Дискомфорт для владців виявився мегаефективним засобом, доведення до карикатури було найефективнішою операцією. Тетяна Чорновіл пише балончиком на паркані у Межигір'ї. Я хапаю майора міліції і питаю його: що ж це ви тут написали на паркані? Навкруги журналісти. Майор виправдовується, що не писав, сопе, червоніє. Було весело. Хоч насправді й не так вже й весело — я півтора місяці був на нелегальному становищі, не міг їздити жодною зі своїх машин, кожні кілька днів треба було міняти місце проживання. Така ж ситуація була у Руслани Лижичко і багатьох інших.
Ми були найкращі протягом двох місяців, потім прийшов „Правий сектор“ із коктейлями, але до того ми були кращими. Ми були причетні до історії. А отже, я не зганьблю себе приватизацією шматочка української історії. Ми мали три місяці досить дискомфортної слави, але Автомайдан такий, який він був по суті, після втечі Януковича розійшовся займатися своїми справами. Громадський активіст не повинен відразу після революції пхатись у владу. Місія активіста більша, ніж у влади. Журналіст не може йти у владу, а депутат не може залишатися журналістом. Політик — ураженець у правах, і все, що він робить, має розглядатися критично. Бо Межигір'я Януковича і квартира Лещенка зліплені з одного лайна. Ну а останню акцію Автомайдану здійснив сам Янукович — символічно, що тікав він машиною автошляхами країни. Громадськість не знає правди про Майдан, тому що правда буває або повна, або це — неправда. Однак правду ми колись довідаємося. Багато людей має ілюзію, що ми були позбавлені вибору між добрим і поганим. Але насправді ми обирали між смертю нашої країни, втратою державності і величезними проблемами на шляху до Європи. Ми фактично обирали між швидкою смертю та довгими муками заради життя. Вибір ми зробили правильно, і жодна огидна пашинська морда не зможе дискредитувати цей вибір».
Хто керував Майданом.
Файл № 6
Настав час довідатися про головне. Хто ж насправді керував Майданом? Це дуже важливе питання, і тут ми вирішили залучити максимальну кількість свідків.
Усім відомо, що у перший день Революції, 1 грудня 2013 року, був утворений Штаб національного спротиву, який розмістився у Будинку профспілок.