(УП, 13.01.2014)
«У середньому на потреби Майдану небайдужі жертвують від 180 000 до 350 000 гривень, максимальну суму зі скриньок забирали 22 чи 23 січня — 748 000 гривень. Про це розповіли „Форбсу“ у фінансовій службі Майдану, за яку відповідає комендант Будинку профспілок Степан Кубів».
(УП, 17.02.2014)
Звісно, у фінансовій частині ніколи не буває безхмарно, тому попри довіру виникали і конфліктні ситуації. Зокрема, із депутатом — фінансистом «Батьківщини» Миколою Мартиненком.
Ігор Кривецький: «Раптом викотили рахунок за сцену. Мартиненко і Ко виставляли сцену на Майдан за 26 тисяч доларів на день. Я кажу: ви здуріли? Передзвонив фахівцям, питаю: скільки коштує сцена? За 10 днів уже заплатили 260 тисяч. А вони кажуть, що вся сцена стільки коштує разом з екраном та іншим. Я витратив своїх 250 тисяч, ми поставили сцену безкоштовно, спецалізована фірма брала тільки за обслуговування, щоб заплатити професіоналам».
Це, напевне, наймасштабніший випадок, скажемо м'яко, неоптимальних витрат на Майдані. Переконані, що були й інші, але все одно рівень відкритості і взаємної довіри у фінансових питаннях вражає.
Але все, що ми дослідили вище, стосується лише основних фінансових потоків, які розподілялися централізовано. Бо, крім Ради ВО «Майдан», на Майдані діяли й інші, значно менш масштабні, але цілком самоорганізовані координаційні органи та окремі сили. Так, «Спільна справа» збирала кошти та вела діяльність окремо, Громадська рада Майдану намагалась узгодити дії активістів, які позиціонували себе поза політикою — за це їм усім перепадало зі сцени та в Інтернеті, і слова «провокатори» та «проект Банкової» щодо них вживалися замість «добрий день». Особисто нам, крім того, довелося брати участь принаймні у двох ініціативах, які збирали експертів та інтелектуалів, щоб вирішити питання стратегії, до яких під час Революції рідко доходять руки.
А головне — паралельно зі столичним у десятках міст і містечок діяли власні Майдани, які були цілком поза цією системою керівництва та фінансування. Майдани в Україні фінансувались і діяли цілком автономно й об'єднувалися лише спільною ідеєю та, звісно, прикладом найбільшого — столичного плацдарму Революції.
Саме на київському Майдані стали помітні переваги організованих, об'єднаних спільною ідеологією політичних сил над партіями, які насправді є просто виборчими проектами. Головним козирем перших стала організованість і дисципліна.
Ігор Кривецький: «Майдан треба було тримати цілодобово. Ми мали 1,5 — 2 тисячі людей уночі — Київрада, Профспілки, Палац Свободи. Зранку всі шикуються. Іноді доводилося допомагати людьми союзникам, які не могли організувати своїх прихильників. На всі сотні Самооборони виділялися кошти з казни Майдану — за винятком сотень „Свободи“».
Згадуємо свою розмову на Майдані з одним із депутатів місцевих рад від «Батьківщини». «От я не розумію, — казав він обурено. — „Батьківщина“ має більше десяти тисяч депутатів усіх рівнів! Чому б їх не звезти сюди, щоб вони постояли на Майдані?». Нас таке питання здивувало: «А чому вони самі не можуть приїхати?». «Тобто?» — не зрозумів депутат. «Тобто взяти квитки на потяг, сісти та приїхати. Вони користувалися брендом партії, щоб пройти у владу, вони під її дахом вирішують свої питання і не можуть витратити кілька днів і кілька гривень, коли партії потрібна допомога?». Він розгубився: «А я про це якось не подумав». «Давайте згадаємо суд над Тимошенко, — не зупинялися ми. — Якби тоді всі ці депутати приїхали попід Печерський суд, як ви гадаєте, вони б змогли відбити Юлю?» — «Напевно». — «У тому ж і річ. І Юля ішла на суд під пісні політтехнологів про те, яка у неї потужна партія, а потім визирнула у вікно і побачила там кількасот людей». — «І те правда».
А проте співіснування на Майдані різних політичних сил не могло не викликати суперечок.
Олег Тягнибок: «„Свободу“ постійно шантажували: якщо ви не зробите того й того, всі знатимуть, що ви завалили Майдан. Нам постійно формували імідж провокаторів, мало не агентів Кремля, а тут і доказова база: „Свобода“ ніби відмовилася щось робити. А пам'ятник Леніну? Як вони верещали, що цього не можна робити, бо це зупинить Майдан! Історія Майдану — це правильні кроки „Свободи“, які не сприймалися, критикувалися, а потім виявлялося, що це сприяло перемозі Революції. Нас настільки зацьковували, що наприкінці ми волею долі потрапили у ту кашу і стали одним з її інгредієнтів. Тому ми іноді вимушені були робити не те, що вважали за потрібне, а те, що погодили на Раді Майдану з політичними партнерами».
«У Києві на бульварі Тараса Шевченка знесли пам'ятник Володимиру Леніну».
(УП, 08.12.2013)
Сьогодні, коли Україною пройшов «ленінопад» та декомунізація, складно повірити, що повалення Леніна 8 грудня викликало таку напругу у навколополітичному середовищі. Втім, більше про це знають самі виконавці акції.
Андрій Мохник: «Технічно повалення забезпечував Гелевей — він у 2012-му відповідав за технічне забезпечення знесення паркану навколо Ради, і от тепер — Леніна. Ініціативно Леніними займався Мірошниченко, він у 2013 році валив їх по всій Україні регулярно, мало не щотижня. Тоді й відпрацювали технологію, як це швидко добре та якісно робити. Гелевей привіз лебідки, троси, врахували помилки 1 грудня, коли акція не вдалася, стали по периметру у три ряди, зачепили. Один автобус ментів стояв на протилежному боці бульвару, то я, Кізін і Махніцький пішли „вантажити“ командира, бо він хотів дзвонити викликати підкріплення».
Організатори повалення Леніна мали дуже серйозний козир — операцію прикривав віце-спікер парламенту Руслан Кошулинський.
Руслан Кошулинський: «Коли ми зносили пам'ятник Леніну, докладно розписали функції. Я на машині патрулював, об'їздив навколо — якби під'їздили менти, мав зупинитись і своїм посвідченням їх максимально затримати. Це ж була вже друга спроба. Наші партнери не вміли так працювати, ми їх не повідомили, знали, що буде крик. Ленін гранітний і ми не знали, куди він упаде, а знизу метро. Треба було зрозуміти, яким інструментом, уперед чи назад, усе обрахувати. Мірошниченко, Мохник буквально тримали за руку мента з рацією, якби він вирвався і викликав підмогу, я мав зупиняти і дати гандикап часу нашим».
Але удар об землю пам'ятника на Бессарабці несподівано спричинив обвал не у метро, а у головах по обидва боки барикад.
«Співачка і натхненниця Євромайдану Руслана Лижичко засуджує знесення пам'ятника Володимиру Леніну у Києві як акт вандалізму. „Ми не хочемо, щоб Творча Революція перетворилась у погроми“, — написала вона у своєму блозі на „Українській правді“».
(УП, 08.12.2013)
В унісон із нею відгукнулася протилежна сторона — Кабмін, вустами прес-секретаря прем'єр-міністра Азарова Віталія Лук'яненка: «Війна з пам'ятниками — це завжди варварство».