А лідер Компартії України Петро Симоненко розвинув думку: «Руйнування пам'ятника Леніну в Києві — це не просто акт вандалізму. Це свідчення того, що основною метою організаторів та натхненників нинішніх протестних акцій є не боротьба за європейські цінності, а розпалювання ненависті, залякування незгодних, руйнування державності України будь-якими способами. Аж до її територіального розділу».
Пригадаймо, що співачка Руслана була ведучою Євромайдану у листопаді під стелою і запам'яталась як борець із кричалкою «Хто не скаче, той — москаль», якою попервах розважалося студентство.
Андрій Мохник: «Руслана навіть намагалася поставити на голосування питання: чи можна вітатися „Слава Україні!“? Коли ми повісили на КМДА Бандеру, наразилися на скандал від союзників: це — Євромайдан, а не націоналістична акція. І 8 грудня, коли завалили Леніна, Тягнибок мусив на прес-конференції віджартуватися про безглузде самогубство. Лише після схвалення акції Сікорським та іншими західними дипломатами у союзників відлягло від серця».
«Олег Тягнибок про падіння Леніна на Бессарабці заявив: „Яке безглузде самогубство!:)“».
(УП, 08.12.2013)
«Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський схвалив знесення пам'ятника Леніну в столиці України. „Хтось може сказати! що це не дипломатично, але я вважаю, що Ленін був одним із найкривавіших тиранів XX століття і особисто радий, що чергова європейська столиця не має його пам'ятника“, — сказав Сікорський».
(УП, 08.12.2013)
З усього почутого ми з вами можемо зробити висновок, що керування, як і фінансування та ідеологія, Майдану не були зосереджені в одних руках. У кожному секторі були свої лідери, думки яких інколи дуже різнилися від думок партнерів. Не така вже й нова ситуація, правда ж? Але попри різні думки українці цього разу зуміли не розсваритись і зберегти єдність.
Можливо, саме тому Майдан завершився перемогою?
Кому завадив Форум Євромайданів.
Файл № 7
На час Нового року та Коляди зупиняється все — робота, політика і навіть Революція. Така вже українська традиція. Сцена Майдану стала центром усіх святкувань — тут був і Зірковий вертеп, і концерт, і рекорд із масового співу «Ще не вмерла Україна». Протистояння з владою взяло паузу, навіть провладна альтернатива Майдану — Антимайдан згорнув свій табір, щоб поїхати додому.
А проте у будні на барикадах залишалося все менше людей, і на регулярні недільні віча кияни ходили все менш охоче — а що його товкти воду в ступі? Ми пам'ятаємо відчуття безнадії, яке вирувало тоді у повітрі. Дехто навіть усерйоз пропонував розійтися по домівках. Це був глухий кут.
Ігор Кривецький: «Декілька разів були пропозиції від партнерів розпустити Майдан, — припинити фінансування і забрати своїх людей, щоб решта самі розійшлися. Тобто повторити Мовний майдан. Ми кажемо: наші люди стоять не за гроші, а за майбутнє країни, і тому не розійдуться».
У ті дні у нас народився афоризм: «в Україні Майдан може зібрати тільки влада, а розпустити — тільки опозиція». Глухий кут у розвитку Революції відчували всі. І раптом у Харкові вирішили зібрати Форум Євромайданів. Одним із його ініціаторів став культовий український поет, харків'янин Сергій Жадан.
Сергій Жадан: «Наприкінці грудня виникла ідея Форуму Євромайданів. Ідея дуже вчасна, як на мене. Зібрати активістів з усіх Майданів».
Особисто ми регулярно обговорювали тоді проблеми Майдану в одному з експертних кіл, і на той момент теж дійшли схожого висновку — потрібен регіональний розвиток. Але ми міркували у звичному для киянина річищі — хай до столичного Майдану завітають представники всіх регіональних, і тут, на сцені, разом, урочисто... І раптом Харків.
Однак експертні середовища тим і відрізняються від суто політичних, що готові сприймати чужі ідеї.
До організації Форуму ми мали безпосередній стосунок, тому можемо свідчити, що за його лаштунками не ховалася жодна політична і навіть громадська організація. Люди, які виходили на Майдан у різних містах і навіть селах України, потребували спільних дій — не все ж зазирати до рота Раді ВО «Майдан», тим більше, що звідти не лунало нічого годящого для регіонального розвитку. Але насправді Революція не обмежувалася Києвом, вона зібрала під свої прапори всі місцеві еліти, які хотіли зрозуміти, що робити далі. Ні, не завтра. І навіть не післязавтра. Стояло питання: що робити після перемоги Майдану, звісно, окрім того, що на перевиборах проголосувати за правильних кандидатів. Бо всі пам'ятали 2004-й і не хотіли повторювати той сумний досвід.
Форум Євромайданів не мав грошей на організацію, але хотів, щоб до Харкова приїхали активісти звідусіль. Власним коштом. Без централізованого звезення і добових. Особисто ми знали, що це можливо — адже саме так у 2007-му організували збори «Україна — зона культурного лиха». Політики не здатні були зрозуміти такого підходу в принципі. Пізніше на київському засіданні Форуму Юрій Луценко особисто опитував учасників щодо того, хто сплатив їм дорогу, і ніяк не міг повірити, що вони приїхали власним коштом.
Форум Євромайданів у Харкові став результатом великої роботи передусім харківського Майдану, який до того ж працював над з'їздом у напівпідпільний спосіб. Адже місцева влада дуже стривожилася такою подією.
Сергій Жадан: «Відбувся Форум, який показав, що події переходять на інший рівень. Вперше ми у Харкові побачили „тітушок“, відчули жорсткий тиск влади. Вперше з'явився на поверхні „Оплот“ — їхній лідер Жилін особисто приїздив, із Соболевим у них була сутичка біля клубу „Інді“. Тоді ж хлопцю із нашої охорони вибили око, ми зібрали гроші — вперше збирали комусь на допомогу, це була перша жертва „тітушок“. Бо до Форуму їх у Харкові не було».
На честь делегатів Форуму вздовж проспекту вишикували бюджетників із плакатами та гаслами проти Євромайдану. Бідолашні тітоньки мерзли та мокли під дощем, а ми дивились у вікно автобуса і не вірили, що це все — на нашу честь. У Харкові оголосили тотальну мобілізацію задля того, щоб зупинити дві сотні делегатів Форуму.
Сергій Жадан: «Проти нас зганяли людей. Стадо бюджетників ганяли за нами вулицями, і це було страшенно сумно. Спочатку ми поїхали в автотранспортний технікум, де домовились про зал. Місце тримали у таємниці, але, коли зібралися, начальнику подзвонили, аби нас не пускав. Тоді поїхали до однієї церкви, нас туди спочатку пустили, але проводити засідання можливості не було. І тільки владика Ісіченко погодився пустити. Потім „тітушки“ атакували цю церкву — символічно, як на мене».
Справді, відкриття Форуму відбувалось у Свято-Дмитрівській церкві УАПЦ на тлі штурму «тітушками» головного входу. На Форумі зібралися дві сотні людей із двох десятків українських Євромайданів. Після засідання ми пройшлися колоною вулицями Харкова під кримськотатарським та українським прапорами — саме так, першим несли кримськотатарський, бо в нього держак був кращим. Кримськотатарська делегація виглядала тоді дуже колоритно.
Рустем Аблятіф: «Зателефонував Рефат-ага [Чубаров], сказав, що ми посилаємо молодь і просимо, щоб ти поїхав як дядько з ними від імені Меджлісу. І ми поїхали втрьох. Питаю хлопців: а ви прапори берете? Беремо, але немає вудки. Ну в мене була вудка з часів Помаранчевої революції. Ідемо на харківський потяг із вудкою, на мене всі люди дивляться».
Пам'ятаємо, як у церкві, коли всі чекали, поки вирішиться питання, де проводити засідання, троє кримців почали творити намаз. Для більшості з нас це стало просто вибухом, виходом в іншу реальність. Бо ми раптом побачили: люди наші, але інші. Інші, але наші.
Рустем Аблятіф: «Від Харкова у мене залишилися позитивні спогади і гарні враження. Попри ті негаразди. Я побачив, як ситуація відрізняється від кримської: ми там спокійно проводимо акції — ну, хіба прийдуть, покричать. Пам'ятаю, здивувався — так впадали в око ці „тітушки“, вони що, в одному магазині одягаються? Бюджетники вздовж проспекту під дощем із плакатами. Ідемо у хвості колони і чуємо, що бюджетники отримали сигнал, що можна закінчувати. І вони, радісні, тікають».