Захоплені будівлі штаб Майдану використав як козир у переговорах із владою стосовно заручників.
«Депутат і комендант Майдану Андрій Парубій заявляє, що люди звільнять будівлі лише після того, як влада піде на поступки. „Регіоналам час звільнити адміністративні приміщення, такі як Банкова і Кабінет Міністрів. Я думаю, що ми вимагатимемо, щоб Партія регіонів звільнила адміністративні приміщення, і будемо вести переговори з цього приводу... Тобто вони звільняють Банкову — ми звільняємо Жовтневий палац. Я думаю, що такі початкові позиції переговорів, і ми будемо говорити далі, хто і що має звільнити“».
(УП, 28.01.2014)
Проте результатом цих переговорів і тиску на «Спільну справу» стало поступове звільнення адмінбудівель.
«Члени громадського руху „Спільна справа“, очолюваного Олександром Данилюком, повністю звільнили будівлю Міністерства юстиції України».
(УП, 27.01.2014)
А коли сили переконання не вистачало, застосовувались і значно вагоміші аргументи.
«Свободівці звільнили будівлю МінАПК від „Спільної справи“. ЗМІ повідомляють про постраждалих».
(УП, 29.01.2014)
Що ж примусило «Свободу» просто-таки силою звільняти приміщення і повертати їх до рук влади? Пошукаємо відповідь у тогочасних інформаційних повідомленнях. І одразу знайдемо яскраву, але досить типову для того часу історію.
«У прес-службі обласної організації партії ВО „Свобода“ повідомили, що керівника міської парторганізації Кирила Дороленка заарештовано і він перебуває у СІЗО, а керівник „Студентської свободи“ Віталій Роменський — під домашнім арештом».
(УП, 31.01.2014)
Кирило Дороленко: «27 січня почалися масові обшуки у членів „Свободи“, 10-15 обшуків за добу. Я був здивований: рядових партійців трусять, у квартири ломляться, хтось вистрибує через вікна, а мене, лідера організації, не чіпають. Хлопці кажуть: тікати треба, але я не мав морального права тікати. „Наружка“ вже за мною слідкувала, я намагався відриватись, але це було безсенсовно, бо їх було багато у різних образах: той під бомжа, той під шофера, 29-го числа я вийшов із „вписки“, де жив, щоб вдома не з'являтися, пішов на сесію міської ради, на якій повинні були озвучити недовіру режиму Януковича. Тільки зупинився на перехресті вставити акумулятор у телефон — підводжу очі, а переді мною маска-балаклава, потім я на снігу, мене б'ють: „бендеровєц, сука, атдай телефон!“, — мішок на голову, я ще встигаю сказати людям, що стояли на зупинці: „Кирило Дороленко, помічник народного депутата України, всеукраїнське об'єднання „Свобода““, коли опиняюсь у мінівені і розумію, що це вже все. Мені кажуть: „Не переймайтеся, Кирило, ми не бандити. Де ви живете?“ Я кажу: „Ви знаєте“. — „Ні, ви повинні нам показати“. Далі знову про те, що я бандерівець і сука. Це була „Альфа“. Мене відвезли додому, я показав свої двері. „Хтось є вдома?“ — „Не знаю, я тут не живу“. — „Зараз твою маму привеземо“, — і знову до машини. Я там сидів, поки маму з роботи не забрали, вона тоді працювала на ринку. Мама питає: „Ви нічого підкидати не будете? Я тоді вам спокійно відчиню“. Я кажу: „Не вір їм“. Запитали, чи є якісь заборонені предмети, речовини. Я сказав, що ні, бо хіба я дебіл щось подібне вдома зберігати? Мене привезли 5 автоматників, „альфачів“, купа перевдягнутих у цивільне, разом людей 10-15, посадили на диван — сиди тут під автоматом, поки вони шаряться по квартирі. І поняті свої, адвоката мого не пускають — усе, що хочеш, те й роби. Одразу взялися за мою кімнату. Знайшли книжку Яроша „Нація і революція“, вилучили націоналістичну літературу, книжок 15-20 забрали на експертизу. Поки вели обшук, я їм розповідав про Майдан, про те, хто такий Янукович і що поганого він зробив для України. Раптом мені кажуть: „Кирило, можна вас? Це ваш ноутбук?“. І дають мені щось у руки, я рефлекторно хотів узяти, а потім дивлюся — ноутбук не мій, одразу зупинився, рукави на руки натягнув, бо вони хотіли, щоб я залишив відбитки. Мама каже: коли я ішла на роботу, його в шафі не було. А в ноутбуці виявилося два файли — схема Запорізької АЕС, план, який може бути тільки у головного інженера, і мій буцімто лист до Януковича, у якому я звертаюсь із вимогою звільнити всіх заручників Майдану і погрожую, якщо цього не зробить, підірвати атомну електростанцію. Отакі два файли. І потім: „Кириле, пройдіть, будь ласка, до туалету“. У них була відеозйомка, але вони фільмували вибірково. Проходимо в туалет. „А що це?“ Я кажу: „Не знаю, мабуть, мило господарське“. „Ваше?“ — „Ні, не моє, мабуть, ваше“. — „Не треба нам такого казати, зараз будемо вибухотехніка викликати“. Викликають вибухотехніка. Але я продовжую спілкуватися з ними, поки вибухотехніки все описують. Далі вже обшук особливо не проводили. До погреба зазирнули просто так, на мене матеріалів уже вистачало, далі їм було нецікаво, бо обшук уже тривав 8 годин. А тим часом обшуки проводилися ще й у партії „Свобода“, на „вписці“, де я ночував, у Віталія Роменського, у Ярослава Синиці — я нарахував б обшуків одночасно. Їм потрібно було 4 людини для організації. У Ярослава Синиці, хоч він і лежав у лікарні поранений тітушками, знайшли вибухівку часів Другої світової, у Роменського — гранати Ф1, одну у нього вдома, другу — там, де він ночував. При цьому батько Віталія Роменського взяв гранату в руки і сказав: „Це моє“, а вони забрали і сказали: не треба брати не свої гріхи. Мама Синиці почала палити книжки, свободівську документацію, вони живуть у приватному секторі, в хаті пічка є. Інші спускали документи в унітаз. У Міли Мороз теж був обшук, але вона в той час знаходилася на Майдані».
Звісно, громадськість знала про цю справу лише зі скупих інформаційних повідомлень. На кшталт такого:
«Голова Дніпропетровської міської організації ВО „Свобода“ Кирило Дороленко та керівник „Студентської Свободи“ в місті Віталій Роменський заарештовані за підозрою у „скоєнні теракту“. Інформацію про це підтвердив радник голови партії ВО „Свобода“, координатор дніпропетровської обласної організації „ГРАД“ Андрій Денисенко. За його даними, лише через важку черепно-мозкову травму, завдану „тітушками“ 26 січня, не заарештований заступник Дороленка Ярослав Синиця. Він лежить у лікарні. У розшуку як підозрювана в підготовці теракту перебуває прес-секретар міської організації, редактор блогу „Якщо не ти, то хто?“ Міла Мороз».
(Fakty.lCTV, 1.02.2014)
Але зараз ми з вами вже можемо отримати значно докладніші свідчення.
Кирило Дороленко: «Яка була ідея: я є лідером організації', ми вирішили підірвати Запорізьку АЕС, звісно, ми смертники, у Києві є журналіст Міла Мороз. Вона мала як журналіст написати про наш „подвиг“. Усе було продумано. Вони слухали телефони, а ми у запалі могли щось наговорити. Коли міліція нас не пустила до міськради, Роменський сказав, що він би їм гранату кинув — то в нього й „знайшлася“ граната. Я спілкуюся про археологію — то в мене, історика-археолога, знайшли те, що треба копати. А Мілі Мороз ми якось сміхом казали, що отримає Пулітцерівську премію, вони її теж пришили, хоч премія й американська».