Ми оголосили ультиматум: у разі, не дай Боже, курсу на зміну Конституції чи відміну євроінтеграції підписанти беруть на себе відповідальність за новий Майдан».
Щоправда, єдина офіційна версія історії Майдану стверджує, що все почалося із запису Мустафи Найєма у Фейсбуку: «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, добрий настрій та друзів». Нагадаємо, що на той час Мустафа не тільки не був народним депутатом, а й не представляв інтереси жодної громадсько-політичної організації. А от як зреагували опозиціонери на такий різкий віраж у зовнішній політиці.
Андрій Мохник: «До 21 листопада влада давала сигнали, що все буде добре. Янукович та Азаров показували, що будуть підписувати. Але Кабмін 21-го ухвалив рішення про призупинення процесу. Ми зібрались у Кошулинського і проговорили, що в неділю 24-го проводимо велику акцію. Сконтактували з „Батьківщиною“ та УДАРом, вони погодили, дали вказівки, щоб підтягували людей. Увечері були в готелі „Україна“, де жили депутати „Свободи“ — некияни. Тоді ми й прочитали допис Найєма, з якого буцімто почалася Революція. І тоді ж практично вся фракція „Свободи“ прийшла на Майдан».
Із цих свідчень виходить, що політичні сили хотіли забезпечити максимальний масштаб протесту, а тому призначили відповідну дату для акції — неділю, до якої лишалося ще два дні на підготовку. Але їх випередила спонтанно самоорганізована громадськість, яка миттєво відгукнулася на пост журналіста у Фейсбуку. Спробуємо розглядати цю версію як основну.
До того ж у першу ніч на Майдані були не лише кияни. Надамо слово місту Дніпро, яке тоді ще мало закінчення «-петровськ», і його мешканцю Кирилові Дороленку, який згодом очолив Самооборону у своєму місті.
Кирило Дороленко: «Для мене Майдан почався 21 листопада, коли Найєм написав на Фейсбуку свій пост, я як був, із портфелем і в пальто, вийшов з офісу, сів на потяг та приїхав до Києва. Десь о 5-й ранку був на Майдані, сцени ще не було, стояла машина з колонками. Загалом було людей із 50, і я був першим, хто приїхав з іншого міста, з Дніпра. Мені дали можливість виступити з броньовичка, бо треба було, щоб постійно хтось виступав, щоб люди не розійшлись. Я відчував, що це буде не черговий мітинг, а Революція, тому й вирушив просто як був — без речей. Зірвався дощ, і коли мені сказали, щоб я пішов попити чай, я відповів, що мені треба стояти, щоб ніхто не побачив, що нас стало менше. Тоді якийсь бізнесмен привіз свисточки — символ протестів у Таїланді, де теж була тоді революція. Він роздавав їх усім присутнім, у мене він і досі є. Хто такий свисточок має — значить, точно був першої ночі на Майдані».
До речі, сам Мустафа Найєм, наскільки нам відомо, іронічно ставиться до своєї слави «буревісника Революції». Офіційний літопис Євромайдану твердить, що цей протест сформувався цілком спонтанно. Від самих початків він був суто громадським і сторонився політики. Однак ми з'ясували, що далеко не всі згодні з такою оцінкою «Майдану без політиків».
Наш наступний герой — Ігор Кривецький, заступник голови ВО «Свобода», на той час народний депутат. Він — підприємець, який відкрито зізнається у тому, що є одним із головних спонсорів «Свободи», і вже самим цим зізнанням викликає страшне обурення політичних конкурентів, які звикли приховувати справжні джерела свого фінансування.
Ігор Кривецький: «Коли ми домовилися про те, що збираємося на Майдані 24-го, там одразу з'явилися ті, що кричали про „Майдан без політиків“. Було зрозуміло, що Банкова почала гру „захопити Майдан“ щоб не дати розпочати справжню Революцію».
Крім того, ще й сама дата — 22 листопада, річниця початку Помаранчевої революції і в інших викликала бажання приурочити до неї акції протесту.
Олександр Данилюк: «„Спільна справа“ подала заявку за 10 днів до початку революції до КМДА на проведення акції з примусу до євроінтеграції та реконструкції подій Майдану-2004. На „Українській правді“ розмістили верхній банер — „22-го всі на Майдан“».
До того ж, наші співрозмовники твердять, що технологія витискування політиків була ретельно відпрацьована владою заздалегідь.
Андрій Мохник: «Тема „без політики“ почалася 2010 року з приходом Януковича до влади. До того це не спостерігалося настільки яскраво. Приводом стало вбивство міліцією студента Індила, і з'ясування політика — неполітика почалося саме тоді. Мета проста — діли й пануй».
Ну що тут можна заперечити?
Але так чи інак, більшість тих, хто вийшов тієї ночі на Майдан, не мали у голові політичних інтриг і були цілком щирими. Тож ми запросили до розмови і першого коменданта Євромайдану — Вадима Васильчука — людину авторитетну двічі: як викладач Києво-Могилянської академії та як майстер і тренер національного виду двобоїв «Спас».
Вадим Васильчук: «На Майдан я їхав із переконанням, що у першу ж ніч усе рознесуть, усіх затримають, це була спокійна певність, що все відбудеться саме так. Але нічого такого не сталось. У людей була певна розгубленість, і коли час наблизився до опівночі, до закриття метро, почалися заклики, щоб усі розходилися, бо і політики, і громадські діячі планували акції на вихідні. Всі лідери були проти того, щоб Майдан відбувся саме 21-го, окрім, власне, громади, яка вже зібралась і проявила себе. Оскільки я мав досвід Помаранчевого майдану, на якому був комендантом Профспілок, то почав розподіляти обов'язки. Хтось приніс столи, хтось — прозору скриню, щоб збирати гроші. Підрахунок грошей Дзиндзя знімав на камеру, щоб не виникало ніяких розмов. Перша ніч була важкенька. Найважчий час на Майдані — ранок, бо всі, хто стояв, біжать додому перевдягтися та йти на роботу, і дванадцята ночі, коли зачиняється метро і всі їдуть додому, та ще якщо дощ. До того ж, нам не давали ставити намети. Тільки щось натягували, щоб сховатися від дощу, це зносилося міліцією.
Чомусь Євромайдан називають студентським, а я б назвав його стоячим, бо студенти були не завжди, вони не були основою. Сьогодні іноді кажуть — якби не студенти, нічого б не було, а у нас навіть жарт був — а де студенти?».
Ми з вами добре пам'ятаємо, що Євромайдан — не тільки сцена, але й звичайні мітингарі — щиро дистанціювалися від політиків. І розуміємо, що якби тема «без політики» не резонувала у громадській думці, то під стелою Майдану з перших днів звучали б політичні вимоги — щонайменше відставки уряду. Але громадськість політикам не довіряла, навіть опозиційним, і корінь цього явища ми побачимо, якщо згадаємо події попередньої революції — Помаранчевої.
Тактику проголошення усіх політиків «поганцями» влада почала застосовувати ще на виборах 2004 року. Ми не можемо довести, що ми добрі? Доведемо, що наші опоненти теж погані. Адже оголошення поганими всіх без винятку знищує рівень довіри до конкурентів влади, а тому вибілює її саму. Коли влада відверто чорна, це помітно, а коли починається гра у «50 відтінків сірого», прості люди швидко втомлюються.
До того ж, застосовуючи виборчі фальсифікації, зовсім не обов'язково мати підтримку більшості — досить того, щоб громадська думка була скептичною до опозиції, тоді люди, якщо навіть не повірять оголошеним результатам, особливо протестувати не будуть, бо обирали з двох зол.
Треба також враховувати, що опозиційні політики, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, швидко почали взаємне поборювання за допомогою проплачених мітингів. Цим грішили, зокрема, й партії «Батьківщина» та УДАР. А «заробітчани» з партійними прапорами справляють настільки огидне враження на людей, що одне тільки слово «політика» одразу викликає відторгнення.
Отже під впливом тези про «поганих політиків» перебували не лише ми особисто, а й велика частина суспільства, розчарована результатами Помаранчевої революції. І політтехнологи Банкової були б зовсім дурнями, якби не спробували використати цю ситуацію. Так само, як і керівники Євромайдану не могли не помічати настрою мітингарів.