Напевне, так воно і було: той, що стріляв із-поза дерева, потім перебіг за цей щит, і вже з-поза рекламного щита вразив Сергія Нігояна з близької відстані. Під час слідчого експерименту прокуратури рулеткою виміряли цю відстань — вийшло менше 30 метрів. На тому експерименті був присутній і експерт-патологоанатом, що робив розтин тіла Сергія Нігояна і у своєму експертному висновку написав, що постріл у нього зроблено з відстані 2-3 метри, тобто виходило, наче у нього стріляли свої і майже впритул. Я був упевнений, що з тим висновком він не помилявся, а свідомо брехав — не виключено, що взяв у ворогів добрячі гроші за те, що пустив цю брудну плітку про Майдан, тому, споглядаючи те, як я своїми свідченнями, по суті, спростовую висновки його „експертизи“, він почувався напружено і поводився відповідно; здається, молоді прокурорські співробітники, що проводили слідчий експеримент, були зосереджені на слідчих діях і цього не зауважили, а може, просто намагалися бути гранично коректними. Вони питали його:
— Ви бачили порох у рані?
— Ні, не бачив.
— То чому ж ви написали „відстань 3 метри“?
Він почав щось таке молоти про „характер ушкоджень“. Коли я пальцем показував, звідки стріляв убивця, де був і як упав убитий, то помічав, як цей експерт з лиця мінявся, форкав, крутився, наче вуж на вилах. Цим каламутним типом ще б зайнятися... Але тієї ночі я підійшов іще ближче до ворожої засідки, будь-що намагаючись вразити беркутівця з рушницею. Там барикада була благенька, ненадійна — дощечки, столи, але перелізти її було важко, відтак — ворог міг стріляти у нас, а нам нав'язати з ним рукопашний бій було зась. Із третім кинутим каменем мені страшенно пощастило. Це була найбільша вдача мого життя. Я робив цей кидок, не бачивши ворога, що саме був сховався за щитом, „навздогад буряків“, просто щоб пристрілятися. Це був доволі великий камінь, він полетів упритул до рекламного щита, і саме у цей час беркутівець висунув звідти голову. Просто в неї і влучив камінь. Звук від удару у пластиковий шолом був дуже характерним. Позаду саме припинили стукати палицями по автобусах. У цій тиші камінь і гепнув у пластик шолома. Беркутівець не міг отримати від мого каменя серйозного ушкодження, але після цього, скільки я не дивися, його більше за щитом не бачив. Я ще хвилин із 15 провів на чатах, зазирав збоку за щит — може, він там зачаївся. Але марне: він чкурнув. Хоч я й не бачив, як саме це сталося (щит закривав від мене великий сегмент простору), але, певно, він утік. Може, від удару йому бовтануло шию і вона по-справжньому заболіла, а може, він виявився боягузом, що годен був убивати інших, але не годен сам тримати навіть такі майже символічні удари опонентів. Так чи інак, подальший розстріл наших із-поза рекламного щита було припинено, і так, завдяки моєму незнанню, чим він стріляє, внаслідок неймовірної випадковості вдалося на якийсь час відтермінувати подальші вбивства наших героїв. Повторюсь: якби я знав, якими набоями стріляє ворог, то не впевнений, чи поводився б так зухвало. Але — пощастило. Ще й він виявився людиною полохливою: отримавши буквально один удар по захищеній голові, волів утекти з поля бою. Подальші події були не такими бурхливими: ворог надто близько не підходив, натомість здаля стріляв і кидав гранати; дві з них мені чвакнули просто під ноги, доволі неприємно вдарило по ногах, але я був у щитках і ніякої шкоди, окрім невеликого сліду на штанях, не зазнав. З однієї гранати мені просто у праве око вдарив вузький струмінь якогось газу. Я побіг до купи снігу, почав промивати ним око, боявся, що пошкодження серйозне, але невдовзі зір майже відновився. Під ранок із того боку почали пускати якусь гидоту, якийсь газ. Я бачив одного хлопця, який стояв на колінах і блював. За весь час бою Боженька нам дуже допомагав: вітер дув просто на ворога, але ближче до ранку було кілька поривів вітру й у наш бік. Гадаю, цим скористалися вороги, пустивши на нас якогось отруйного газу. Оскільки я крутився у перших лавах, то напевне теж трохи його нюхнув. Я вирішив простояти до ранку, коли відкриється метро, це вже традиційна майданівська звичка — тримати позицію, поки народ підтягнеться. Близько 6:30 ранку люди справді стали підходити і я залишив бойовий пост. Поблукав ще трошки майданом, потім узяв сумку, поїхав до тітки, в якої квартирував. Дорогою стало погано, напевне, від того газу — слабкість, запаморочення, навіть проблювався. Дістався квартири, заліз в Інтернет, побачив, що на Грушевського таки загинув хлопець, і тоді все зрозумів — що то був той самий, що я його кілька годин тому відносив із першої лінії. А потім сказали, що нашу барикаду таки захопили, побили багато людей... Отут мене вже геть розвезло. Я завалився на ліжко і ридав, як дитина. Ближче до вечора прийшла дочка тієї тітки і почала лаяти Майдан і волати, що „Кієв — русскій город“, голосно, так, щоб я чув у своїй кімнатці. Терпіти це було несила, і я, попри те, що був фізично ніякий, зібрав речі та пішов геть із негостинного дому. Тільки за кілька днів оклигав і знову вийшов на Майдан, тепер уже не сам, а з сином та його друзями (він, кинувши всі справи, одразу рвонув із трьома своїми товаришами на Київ, щойно дізнався про мої пригоди тієї ночі). Грушевського виглядала вже зовсім інакше: дві повноцінні лінії величезних неприступних крижаних барикад, сила-силенна народу. Ситуація виглядала безпечною: інтенсивно горіли шини, дим був дуже густий, ворог не міг прицільно стріляти, не міг атакувати. Вітер дув щосили, чорний дим пер в очі ворога майже горизонтально. Гадаю, у них там настрій тоді був ще гірший, ніж у мене після того отруєння, напевне, вони там теж блювали, стоячи рачки, як ми тоді. Чорний дим ішов на Художній музей і я із жахом думав, що буде з творами мистецтва. Наше життя ефемерне, а мистецтво вічне. Мені, знавцеві і фанатикові образотворчого мистецтва, було боляче дивитись, як найкраща у світі збірка українського мистецтва потопає у їдючому диму. Я сподівався, що, незважаючи на бої, музейники не кинули музей напризволяще і зроблять щось для порятунку колекції — наприклад, щільно зачинять і заклеять вікна. А за кілька днів із задоволенням довідався, що вони не тільки надійно зачинили вікна, а й примудрилися заховати всі експонати з обидвох поверхів до сховища у підвалі. Усе збереглося! Справжній подвиг здійснили працівники Національного художнього музею, за що я їм дуже вдячний».