Пилип Іллєнко: «Напередодні ми займалися звільненням Київради, тому я пізно ліг спати і вийшов із дому, коли Мирний наступ уже рушив. На 15-ту годину того дня я мав бути на засіданні експертної комісії Держкіно, це поблизу Арсенальної, тому пішов пішки з площі Лесі Українки. Від Арсенальної назустріч почали траплятися люди у стані хвилювання, потім — з ознаками участі у бійках, проїздили машини з розбитими вікнами, біля Марийського демонстранти блокували автозак. На розі Кріпосного стояла машина, з якої виступала Ірина Фаріон, навкруги стояв натовп. А за ними був дим, вибухи. Я не зустрів знайомих, намагався когось знайти, але зрозумів, що йде бій і я не пройду. Пішов у Марийський парк, де стояла лава вевешників, а навпроти них — самооборона Майдану, вони розділили навпіл увесь парк. Я дійшов до краю, зрозумів, що обійти не можна, і перед тим, як продовжувати пошуки, вирішив зайти в громадський туалет за Мінохорониздоров'я. А коли почав виходити звідти, всередину побігли люди, які кричали, що там „Беркут“, і вживали промовисті сленгові вирази щодо того, що з нами буде. Я вирішив, що якщо це і справді має статися, то туалет — не найкраще місце. Тому вийшов нагору, почав роззиратися навкруги й одразу побачив ствол пістолета Макарова, наставлений мені на лоба, та почув крики: „На колені, сука!“. Одразу пригадав, що мені розповідали стосовно самозбереження у таких ситуаціях, тому притиснувся правим боком до стінки будівлі і далі кілька хвилин тільки рахував удари по різних частинах тіла. Пару разів мене вдарили чобітьми в обличчя, причому дивом не розбилися окуляри, бо вони просто впали. Потім обшукали, заламали руки і повели до оглядового майданчика. Далі були вевешники, „Беркут“ мене відпустив, я навіть подумав тікати через огорожу, але не встиг, як мене вже схопили вевешники та повели далі. Дорогою постійно били. „Беркут“ бив тільки під час затримання, а ці — просто для розваги. Тих, хто щось говорив, — бо зі мною затримали ще кількох дядьок, судячи з вимови із Західної, — били сильніше. Дядьки казали, що просто зайшли в парк, але чим більше це казали, тим більше чулося ударів. Я сказав дядькам: краще мовчіть, вас усе одно не відпустять, але за цю пораду отримав уже я. Нас привели до автозаків, не звичайних, а модних, що їх закупили за пару років до Майдану, там усередині індивідуальні пенали. Усіх пофоткали. Я мав посвідчення помічника нардепа і казав, що працюю у ВР, але це не діяло. Проте в автозаку були звичайні київські менти, і зустріти їх після озвірілих вевешників та беркутів було навіть радісно, бо принаймні припинилося побиття. Нас завели в автозак, я сидів у другому пеналі зліва, а у першому були вогнегасники, які не вселяли оптимізму, бо було зрозуміло — менти боялися, що майданівці все спалять. Вогнегасників було багато, мені підсвідомо хотілося бути на вільному просторі, коли почнуть палити автозаки. Дивувало те, що в мене нічого не забрали, тому я одразу написав есемески дружині та братові Андрію: повідомив про затримання й описав де приблизно знаходжуся. Потім подзвонив дружині, вона зреагувала на диво по-діловому, мене здивувало, бо від жінок зазвичай чекають істерики, а у нас вийшло просто-таки бізнес-спілкування. Але вона насправді підняла на ноги всіх. Отут уже мою розмову почули і забрали телефон, гаманець та все, що було в кишенях. Потім почали ще приводити людей і я зрозумів, що, в принципі, мені пощастило у житті. Тобто до цього моменту я вважав, що не пощастило, але тут побачив, що цих людей побито значно сильніше, ніж перших двох-трьох, яких затримали зі мною. Ці вже не йшли самі, їх затягували, закидали у клітки. Пенали в автозаку дуже маленькі, так що навіть сидіти можна лише боком. Люди були закривавлені, стогнали, комусь покликали лікаря, але він тільки поміряв пульс та пішов. Усе це тривало кілька годин, зрештою ми почали перемовлятися між пеналами і перше питання було: ти свій? Усім було зрозуміло, що таке „свій“. Ну звісно, всі там були свої. Люди різні, бо потім міліціонери питали, записували, треба було назватися, сказати, де працюєш. Там були студенти, були приїжджі, були кияни. Потім я зрозумів, що похід у туалет урятував мене від атаки „Беркута“, поки я був усередині, атака пройшла наді мною, я опинився у глибокому тилу, мене затримали вже ті, хто йшов позаду».
Ігор Кривецький: «На Кріпосному депутатів пропустили, а люди спинилися, потім „тітушки“ почали в них кидатися усім, що бачили. Біля парку стояла машина, з якої виступали Фаріон та інші наші депутати. Потім менти пішли в наступ, людей затисли, „тітушки“ били їх палицями і заганяли за свої намети. Зв'язок був поганий. І тут Андрію Іллєнку приходить смс від брата Пилипа. А вони стоять на перетині Шовковичної та Інститутської. Розумію, що треба визволяти, але для цього треба йти через Антимайдан. А там бій. Реально жахливі картини — стогін людей, кров, пекло. Свободівські депутати: я, Тягнибок, Кайда, Сиротюк, Швайка, Гелевей, Мохник, Іллєнко йдемо через це пекло, а обличчя ж відомі, тому головне — не привертати до себе уваги. Чую — якась жінка кричить: „Мохнік! Ето же Мохнік!“. Ми ішли через весь Антимайдан і не реагували. Тягнибок попереду, „тітушки“ розступалися, бо не вірили власним очам хіба може бути таке нахабство? Тоді все висіло на волосині. У результаті витягли з Марийського багато поранених патріотів. Ми виривали їх з рук „тітушок“ і збирали на Грушевського біля будинку 9А».
Пилип Іллєнко: «Години за дві-три почало щось відбуватись, я почув своє прізвище по рації. У міліції працював якийсь загальний канал, по ньому командири обмінювались інформацією, і я зрозумів, що там, де вони знаходяться, відбувається щось страшне, бо до нас долинали вибухи, через маленьке віконце автозаку було видно, що все в диму. Вже не пам'ятаю, що вони говорили, але навіть якби я не розумів мови, за репліками з матюками вперемішку можна було зрозуміти, що там відбувається Армагеддон, і що вони теж уперше беруть участь у чомусь подібному. І тут у мене відбулося примирення з реальністю, я чомусь почав мріяти, щоб нас нарешті повезли до ITT і вивантажили на якісь нари, бо сидіти боком у цій клітці було просто неможливо, однак я розумів, що вивезти нас теж не могли, вони боялися. Потім навколо автозаку почались якісь розмови, крики, я почув своє прізвище, не розібрав контексту, але про всяк випадок подав голос. Відчинилися двері, я почув голос Олега Гелевея, який сказав: „Пилипко, братику, ти тут?“. Цю фразу я запам'ятав дуже точно. Я щось крикнув, але двері зачинили. Десь іще з півгодини сидів усередині, потім мене повели до виходу, дали великий кульок, у якому були всі речі затриманих, сказали: забирай, що твоє. Я забрав документи, гаманець, гроші були на місці — певно, міліції було не до того. Я стояв біля передніх дверей, але міліціонер сказав іти до задніх, я здивувався чому, але потім зрозумів, що це було останнім знущанням. Адже вони нікого не відпускали — тільки мене, і коли я проходив між пеналами, ледь не кожен через клітку казав: братику, ти ж скажи, щоб нас теж відпустили. Хтось просовував пальці через грати. Це було одне з найбільших моральних переживань, бо я розумів, що навіть якщо залишуся, нічим цим людям не допоможу, і коли відпускають, треба йти. Але вони залишаються, а я виходжу, і пройти через ряд цих страшенно побитих людей було дуже важко. Я вийшов через задні двері, обійшов автозак і побачив брата Андрія. Поруч стояв Андрій Мохник, у якого того дня народилася дитина, я його одразу привітав. Сказав: „Андрію, вітаю тебе“. Ігор Кривецький, Юрко Михальчишин, Руслан Марцинків, Олег Гелевей, Павло Кириленко, Михайло Головко, декілька хлопців помічників — усі вони прийшли мене визволяти. Але всі ми опинились у епіцентрі Антимайдану. Одразу відійшли від ментів, поки ті не передумали, і пішли поміж „тітушок“, причому дехто з них явно впізнав нас. Їх було значно більше, і тільки те, що ми йшли групою з 10-12 чоловіків, стримало від нападу. У Верховній Раді ми забрали дівчат зі свободівського секретаріату. Навколо все палало. На Садовій був дим, тому ми пішли парком, намагаючись обійти очеплення. Нас не пропустили, навіть народних депутатів, бо силовики, як тепер зрозуміло, готували атаку на Грушевського, і ми дійшли аж до містка закоханих, де спустилися вниз. Там теж був кордон, але там були київські менти, вони нас пропустили. Ми вийшли аж біля Філармонії і розділилися — мене як травмованого, бо мене добряче побили, відправили разом із товаришем на Поштову площу. Із цього пекла ми почали спускатися вниз, і з кожним кроком я повертався у мирне місто. Коли ми пройшли пару кварталів по Сагайдачного, там навіть ознак не було, що за півкілометра вбивають людей. Там усе було спокійно — просто невеликий заторчик. Мене відвезли додому, наступні два дні я пролежав, відходячи від травм».