Дмитро Ярош: «Певні можливості були, можна було б пободатися. Звісно, ми би не протиставилися їхній акції, але якийсь спротив могли чинити. Морпіхи нам казали: там дітвора російська, це міфи про російський спецназ, ми можемо їх валити. Потім ми показали це в Аеропорту. Втрати були б, але, мабуть, і на Донбасі була б інша історія».
Рустем Аблятіф: «Друга помилка — що ми не здійснили активного громадського спротиву, ми мали віддзеркалити ситуацію і перекрити дороги, щоб вони сотнями не їхали».
Сьогодні, коли читаєш старі новини, вони нагадують фантастичний роман: зелені чоловічки без жодного пострілу захоплюють військові частини, в яких є танки, кулемети, гелікоптери, солдати й офіцери. Після стількох років війни це здається нереальним.
Рустем Аблятіф: «І, на жаль, ми не відчули підтримки України. Ніхто не поїхав до нас. Я пам'ятаю, за старими майданівськими зв'язками писав, телефонував хлопцям, кажу: у вас багато залишилося бронежилетів, касок, рацій, везіть сюди. Наші відчули, що їх кинули напризволяще, армія отак себе повела».
Це дорікання нам усім. Бо ми й справді не підтримали братній народ киримли.
«Укртелеком втратив зв'язок із кримським відділенням. Причина — вузли зв'язку блокували невідомі. Компанія втратила технічну можливість забезпечувати зв'язок між півостровом і іншою Україною, а також зв'язок на самому півострові».
(УП, 28.02.2014)
Рустем Аблятіф: «Коли був референдум, у всіх активістів заблокували телефони. Я о 6-й ранку прокидаюся — телефон розривається, незнайомий номер, узяв — одразу короткі гудки, а тоді знову, і так увесь час, щоб я не міг подзвонити. Я передзвонюю на цей номер — там українською говорять, питаю, звідки ви — з Житомира, вам не дзвонив. Вони робили ці дзвінки з кримського Укртелекому, щоб ми не могли організувати обмін інформацією. Дружина каже: ти на гачку, давай будемо виїздити, інакше опинимося десь у росіян у підвалі. Дочка моя вчилася в українській гімназії, їздити було далеко. Якось повернулася, плаче, злякалася, її налякав якийсь гоблін. Каже: „Можна я не буду ходити до школи, я дуже боюся?“ І коли дружина запитала: „Хочемо виїхати в Україну, яка твоя думка?“ — донька відповіла: „Давайте виїдемо, тут лячно“».
Будемо реалістами — українців у Криму було більше, ніж кримських татар. Українці мали військові частини і зброю. Українці пальцем не поворухнули, щоб захистити Крим. Чому? Зрозуміти можна — розгубленість після Революції, деморалізація, розвал Збройних сил Януковичем, інформаційна окупація та ін. Але треба визнати, що саме ми не змогли захистити Крим, а не намагатися звалити провину на народ, який, повернувшись із вигнання, у себе на батьківщині, в Україні зустрів недовіру, ворожість, бюрократію навпіл із бандитизмом, ба й просто міліцейські кийки у відповідь на спроби влаштуватися на своїй землі. Яке моральне право маємо ми, українці, засуджувати кримців? Нас більше, ми сильніші — і саме тому ми маємо стати для киримли захисниками, опікунами, братами. Бо Україна — наша спільна земля, наша спільна держава, спільне надбання.
Рустем Аблятіф: «Якось мене міліція затримала на вокзалі з київського потягу: пройдемо з нами. Я краєм ока дивлюся: поруч один із „гоблінів“. Менти тоді були деморалізовані, як цуцики бігали, самооборона ними керувала. Я питаю: а ви українські міліціонери? — Так, українські. А я кажу: хто ж тоді ці люди, чому вони вами керують? Зі мною були хлопці, і ми просто фізично відбилися. Але ж тоді вже гобліни забирали хлопців і везли до будинку військкомату. А що було б, якби я покірно, як вівця, пішов, якби мене віддали тій „самообороні“, що було б далі?»
Рустем сьогодні воює у складі ДУК «Правого сектору», воює неофіційно, тобто ані грошей, ані пільг не отримує, більш за те — не може отримати допомоги у Львові, де нині мешкає, бо не має місцевої реєстрації. Так ми, українці, дякуємо тим киримли, які боролися за український Крим.
Рустем Аблятіф: «Але попри все я вважаю, що моя діяльність не була даремною. Дехто питає: тобі потрібно було? Тепер ти у вигнанні, бачиш, як усе повернулося? Мамі 82 роки, я не можу до неї приїхати, а вона весь час плаче: хто мене буде ховати. Є племінники, родичі, двоюрідні, але...».
Що ж сталося на Донбасі.
Файл № 17
Цікаво, що на Донеччині протести починалися синхронно із Києвом.
«У Донецьку біля пам'ятника Тарасу Шевченку почався мітинг на підтримку підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом. У ньому беруть участь близько 100 осіб: мешканці міста, активісти громадських організацій та політичних партій».
(УП, 22.11.2013)
Можливо, це був не київський масштаб, але все-таки...
Спробуємо дізнатися більше у безпосереднього учасника цих подій, керівника Донецької міської організації ВО «Свобода» Артура Шевцова.
Артур Шевцов: «Перші учасники донецького Майдану вийшли в ніч з 21-го на 22 листопада під впливом київських подій. П'ятеро людей зібралися біля пам'ятника Тарасу Шевченку, навпроти облдержадміністрації. 22 листопада ввечері був великий мітинг, до якого приєдналися представники політичних партій. Протягом 24-25 листопада утворилася робоча група донецького Майдану у складі дев'яти осіб. Робоча група включала представників громадських організацій, політичних партій і простих активістів. „Свободу“ в робочій групі представляв я. Ця група наповнювала змістом щоденні дії, адже були і дні звичайного стояння, у які потрібно було вносити різноманітність, проводити якісь цікаві дійства, створювати інформаційні приводи. Ця група пропрацювала до самого кінця, до 23 лютого 2014 року.
До 1 грудня 2013-го основною ідеєю, яка домінувала на нашому Майдані, була євроінтеграційна. В ті дні протягом листопада провокацій від місцевої влади не було. Приходили якісь пенсіонери, але було видно, що це звичайні люди, ніким не організовані. Влада ж просто робила вигляд, що нас не існує. Тоді навіть деякі чиновники з міськради приходили поспілкуватися з нами, але не було зрозуміло, чи вони прийшли від самих себе чи за завданням.
На першому етапі (22-30 листопада 2013 р.) донецький Майдан був цілодобовим — стояли 24 години на добу, у грудні ж від цього відмовилися, бо багато учасників поїхали до Києва. У цей період збиралися по буднях на віче о 18:00, у неділю о 12:00, саме по неділях приходила максимальна кількість людей».
І все це — зверніть увагу — у місті, яке перебувало під ідеологічною монополією Партії регіонів.
Артур Шевцов: «У ніч на 30 листопада в Києві побили студентів, а в день 30-го, коли зібрався Майдан, пролунали заклики їхати на Київ. Ми провели захід, розійшлися по домівках. Буквально за годину до відправлення автобусу я і троє моїх однопартійців вирішили їхати до Києва.
Так, 1 грудня розпочався другий етап донецького Майдану (01.12.2013 — 18.01.2014). У цей час гасла євроінтеграції відійшли на другий план, а на перший вийшло перезавантаження системи: відставка Президента та уряду, дострокові вибори.
У Донецьку цей період теж був спокійним. До січня місяця не було спроб розігнати Майдан, хіба що інколи приходили негативно налаштовані люди похилого віку. У середовищі місцевої Партії регіонів, як мене інформувало джерело, донецький Майдан викликав певний розкол на „голубів“ та „яструбів“ і ця невизначеність давала нам можливість без ексцесів існувати півтора місяці. Це був період найбільш активного протесту, переважним учасником якого була молодь.