Взагалі завдяки використанню такої тактики 23-го, 24-го і 25 січня владі майже вдавалося зірвати наші заходи».
«Ультрас „Шахтаря“ виступили на підтримку Євромайдану На своїй сторінці в „ВКонтакті“ ультрас „гірників“ повідомили про те, що вони розпочинають активні дії на захист прихильників Євромайдану. Зокрема, вони закликали припиняти спроби вербування „тітушок“, виходити на охорону донецького Євромайдану і пояснювати представникам влади неправомірність їхніх дій».
(УП, 22.01.2014)
Звісно, про захоплення адмінбудівель у Донецьку і Луганську не йшлося. Тут перевага влади була абсолютною, тому вона вдалася до тактики залякування.
Артур Шевцов: «25 січня джерело в Донецькій міській раді повідомило мені, що в неділю 26-го буде силовий розгін донецького Майдану. Маючи таку інформацію і бачачи напругу, що зростала щодня, робоча група вирішила не виводити людей на Майдан. Ми мали телефонні номери найбільш активних учасників акцій, обдзвонили їх і попросили повідомити всіх, кого вони знають із майданівців, щоб ніхто не приходив. Але тільки в неділю, за годину до початку віче розповсюдили прес-реліз про те, що віче не буде.
Об 11:00 до пам'ятника Шевченку, як за розкладом, за годину до початку нашого віче, прийшли козачки, ветерани всіх воєн та герої праці різного ступеню соціалістичності. І в момент, коли проходив їхній мітинг, на них раптом налетіли хлопці з колорадськими стрічками, битами і почали бити всіх підряд. Цих хлопців привезли централізовано автобусом, з якого вони й вискочили. Підбігають менти, кричать: „Ето свої!“ Але хвилин 15 вони били одне одного.
Після того дня наш Майдан припинив збиратися щодня, бо підставляти людей під битки не було ані бажання, ані сенсу».
«У Донецьку біля пам'ятника Шевченку о 12:00 зібрався мітинг на підтримку Президента та уряду, мета якого — захист будівлі Донецької ОДА від захоплення...
О 12:30 прийшли невідомі з бейсбольними битами і напали на одного з чоловіків, розбивши йому голову. Другого чоловіка вдарили ногою у голову.
Станом на 12:50, постраждалих було четверо. Журналісти виявили автобус, на якому прибули невідомі молоді люди з битами».
(УП, 26.01.2014)
Артур Швецов: «Отже, після 26-го ми регулярно не збирались. Атмосфера в місті ставала спекотною. Містом ходили чутки, що їдуть „правосеки“, що вони вже на Калинівці, на Петрівці. Обласна влада почала ставити перед будівлею обласної ради бетонні блоки, заварювати вікна залізними ґратами. Це пояснювалося необхідністю захищатися від міфічних „правосеків“.
Увесь цей час ми спілкувалися між собою, але на акції не виходили. Традиційно протягом декількох років донецька „Свобода“ проводила 29 січня смолоскиповий марш на честь героїв битви під Крутами, і це було вперше, коли ми вирішили його не проводити. У місцевої влади були і „тітушки“, і менти, а в нас — тільки гучномовці. Тому ми вимушені були взяти паузу — збиралися в нашому офісі, запрошували людей, щоб не втрачати контактів.
Реакція донецької влади прямо залежала від Києва — коли там загострення, то й у нас загострення день у день. Складалося враження, що це була спільна режисура. У такому режимі існували до 8 лютого.
8 лютого ми вирішили провести пікетування прокуратури. Прилетіли декілька народних депутатів від „Батьківщини“. Тому ми зробили це у форматі зустрічі з нардепами, щоб мати захист, бо просто мітинг було б складно провести. Два тижні вже не виходили — вирішили спробувати. Але все одно були бійки, затримання. Тоді ж з боку провладних активістів пролунала фраза: „Віктор Фьодорович, ми помнім номер своєво табельного оружия, дай „Беркуту“ пріказ!“. Навіть до депутатки Кужель чіплялися. Тому ми вирішили віче поки не відновлювати. І наступного разу вийшли аж 23 лютого.
У цей період ми існували у режимі зустрічей, спілкування, зокрема в Інтернеті. Публічно не збиралися.
18-те, 19-те, 20 лютого були найскладнішими днями. Що Донецьк, що ми, що місцева влада — усі завмерли. Ми розуміли, що нам нема куди виходити, влада теж не знала, що буде. Атмосфера гнітюча. Все вирішується там, у Києві, а ми тут і нічого не можемо зробити, бо нема шансів, нема ресурсів. Морально важко».
Тим, хто тими днями був у Києві, неможливо уявити, що відчували активісти в обласних центрах. Особливо у тих, де критичної маси активних майданівців зібрати не вдалося.
Артур Шевцов: «23 лютого ми провели віче. Вшанували загиблих. Людей зібралося багато, близько восьмиста. Майданчик перед Шевченком був заповнений вщерть. Менти вишикувалися навколо нас літерою „П“. До обладміністрації метрів 300-400, а там у цей момент зібралися понад тисячу людей, переважно молодиків із георгіївськими стрічками, дехто з битами. І це ще ж був День радянської армії та 25-та річниця виведення військ з Афганістану. Дати сакральні для місцевої влади. Тому перед тим натовпом, паралельно із нашим віче, виступив голова Донецької міської державної адміністрації. Він розповів присутнім історію про те, як він у цей день під час служби в радянській армії на Кавказі приймав присягу на вірність Радянському Союзу.
Тим часом до мене підійшов голова обласного управління міліції Романов і сказав, щоб ми пошвидше закінчували, бо з того боку налаштовані агресивно, і якщо рипнуться, міліція їх стримати не зможе. Ми закінчили на годину раніше, ніж планували спочатку. Виступило лише двоє-троє промовців. Звісно, були незадоволень що віче закінчилося так швидко, але завдяки цьому все закінчилося без фізичного протистояння.
На цьому історія донецького Майдану завершуюся. Весна 2014 року — це вже була зовсім інша історія».
Як бачимо, Майдан на Донбасі завершився фактично синхронно з київським. І звільнив місце для інших сил.
Артур Шевцов: «Після зміни влади в Києві в Донецьку до 1 березня було тихо. Не відбувалося ніяких мітингів. Місто неначе чекало, що буде далі. Це було затишшя перед бурею. Усі спостерігали за діями нової влади та за подіями в Криму.
1 березня на площу Леніна вийшли під російськими прапорами з ідеями референдуму. Виплив Губарєв, якого нібито обрали „народним губернатором“ На тому ж мітингу був Микола Левченко, тоді народний депутат від ПР, але він не дуже користувався популярністю, його на сцені відштовхнули і слова не дали. Тобто у середовищі ПР не було єдності, існували різні бачення того, що треба робити. Я думаю, що люди від ПР у виконавчій владі використовували казки про референдум та російську мову для торгу з новою центральною владою. Це було повторення 2005-2006 років. Водночас Губарєв, Хряков та інші були налаштовані більш рішуче, тому в їхньому середовищі стався розкол».
«Голова Донецької ОДА Андрій Шишацький заявив, що готовий працювати з новою владою. Про це Шишацький заявив журналістам у Донецьку 23 лютого. „Я планую працювати згідно з Конституцією і законами країни. Забезпечувати порядок і законність у довіреній мені області“, — зазначив Шишацький».
(УП, 23.02.2014)
Це дуже важливий момент — ми бачимо, що лідери Партії регіонів хотіли повторити той самий фокус, що пройшов у 2005-му, коли їм вдалося залякати Київ можливістю заворушень на Донбасі, і той відступив, залишивши феодальну бізнесову владу на місцях. Але цього разу у справу втрутилося вже безпосередньо ГРУ Росії, яке діяло через молодих і недогодованих діячів, котрі шукали можливості пощипати багатеньких регіоналів. Ну а основний урожай, як це і буває у таких ситуаціях, зібрали у Кремлі.
Артур Шевцов: «2 березня знову зібрався мітинг, вони пішли до облдержадміністрації, де відбулася спроба штурму. А 3 березня — позачергова сесія облради і Губарєва ледь не за ручку до трибуни підвів начальник обласного управління міліції Романов. Проросійські мітингарі вимагали, щоб депутати проголосували за проведення референдуму, але Федорук, голова обласної ради, закрив сесію. Частина депутатів розійшлася. 3-го і 4 березня відбулася зміна всього керівництва області, звільнили, зокрема, й Романова. Замість нього поставили Пожидаєва, колишнього начальника охорони у компанії „СКМ“, і стало зрозуміло, що це людина Ахметова. Тоді ж звільнили голову обласної державної адміністрації Шишацького і поставили Таруту. Ходили чутки, що цю посаду пропонували самому Ахметову, але він відмовився.