Мені пощастило пройти між автобусами до того, як замкнулося кільце, тому в оточення я не потрапив. Коли пройшов між автобусами, на проїзній частині вул. Постишева вирувала бійка. Людська хвиля відтіснила нас до МакДональдсу.
Після закінчення бійки я відійшов до фонтану і почав телефонувати своїм однопартійцям, щоб з'ясувати, хто де. Відповіли всі, окрім Дмитра. Із частиною хлопців ми зустрілись на бульварі Пушкіна і поїхали до нашого однопартійця додому. Дорогою намагаємось зв'язатись із Дмитром. Не відповідає. Ми заїхали до обласної травматології. Запитуємо, такий-то є? — немає. Минає година, друга. Про Дмитра жодної інформації. Посилаю людину до іншої лікарні — немає, тоді ще до однієї — немає. А потім дзвонить журналістка і каже, що знайомий знайомого працює у морзі і що туди привезли хлопця із площі Леніна. Як звати? Кажуть, Дмитро Чернявський, бо він мав при собі посвідчення журналіста, посвідчення помічника депутата. Ідемо туди. Приїздимо — на вході стоять хлопці з самооборони з синцями, забинтовані. Їх сюди привезла „швидка“. Кажуть, що приїжджали менти, забрали чиїсь документи. Ідемо в Ворошилівське РУВС, це початок другої ночі. Перед входом чекали хвилин двадцять, поки звідти вийшли співробітники з копіями документів, показали, що це Дмитро.
Смерть побратима справила на нас шалене враження, це був шок для усіх. Я Дмитра у 2010 році особисто приймав у партію. Ховали Дмитра Чернявського 15 березня. На похорон прийшло дуже багато людей, із півтисячі. Із прапорами — активісти Майдану, ультраси, всі наші. І це при тому, що день, час і місце ми не афішували».
Під враженням від смерті соратника активісти вирішили взяти паузу у протестах.
Артур Шевцов: «Після 13-го „Свобода“, „Батьківщина“, УДАР, громадські організації, журналісти утворили неформальне об'єднання під назвою „Комітет патріотичних сил Донбасу“. Ми хотіли зробити центр спротиву, до нас доєднався донецький „Комітет виборців України“. Почали видавати власну газету, яку випускають і досі, — „Говорит Донецк“ — а зараз „Говорит Донбасс“). Ми використали зв'язки в Укрпошті, і вісімдесят тисяч примірників розповсюджувалися поштарями просто у поштові скриньки. Покривали великі масиви у різних районах міста.
З огляду на небезпеку більше місяця проукраїнські сили не проводили масових акцій на вулицях Донецька. Наступну велику акцію організував Комітет патріотичних сил Донбасу 17 квітня, і вона відбулася спокійно. Ми багато зробили з погляду безпеки: були й рації, і перцеві балончики, 10 команд на автівках вели розвідку містом. Плюс ми пустили чутку, що збираємося навмисне, щоб виманити сепарів з обласної ради, і щойно вийдуть, туди зайде спецназ. Тому вони не вийшли.
Наступна акція відбулась 28 квітня — її організаторами були ті ж люди, які організовували мітинг 13 березня. Це був марш вулицею Артема, який закінчився криваво. Він був останнім публічним заходом проукраїнських сил. КПСД тоді готував акцію на 30 квітня, але ми вимушені були її скасувати. На початку травня почалась евакуація громадських активістів із міста. У подальшому голосом українського Донбасу стала тільки зброя».
Сергій Жадан: «Я був у Луганську наприкінці квітня 2014 року, коли захопили луганську СБУ, телерадіокомпанію, хоча над частиною будівель ще були наші прапори, аеропорт іще працював. На мітинги сепаратистів приходила купка людей, на українські — трішки більше. Чому не зачистили Донецьк і Луганськ? Адже не було б сьогодні війни і тисяч загиблих. Мені довелося розмовляти з багатьма людьми, які були тоді представниками влади, вони розповідали, як захоплювали місто, як не реагувала київська влада, не реагували спецслужби, про це не хочеться говорити, бо немає офіційних доказів, але там дуже багато питань. Ідея з сепаратизмом — абсолютно штучна, вона не має підтримки у широких мас. Хтось купився на гасла, хтось побачив „приклад Криму“, хтось повівся на пропаганду — але масової підтримки сепаратистів не було».
Сумна історія. Однак спробуймо уявити, що було б, якби після перших смертей 22 січня у Києві на Майдані протестувальники для безпеки учасників теж вирішили б узяти паузу.
Південь і Схід проти «Русской весни».
Файл № 18
Той, хто прочитав два попередніх розділи, певно, зрозумів головні причини поразок у Криму та на Донбасі. По-перше, це сподівання на «дядю з Києва» — емісарів, силовиків, політиків, які мають вирішити проблему. А по-друге — пасивність місцевих українських активістів.
І тут варто проаналізувати досвід регіонів-переможців, які, безперечно, значилися в окупаційних планах північного сусіда, але не допустили у себе поширення російської чуми.
Омріяний Москвою кордон майбутнього розколу України ще за часів мирного Майдану «спалив» регіонал Добкін:
«Після акції, проведеної Автомайданом у Києві 29 грудня, губернатор Харківщини Михайло Добкін заявив про необхідність відмінити пакт Молотова-Ріббентропа. Так Добкін прокоментував новину про те, що учасники Євромайдану везуть до резиденції Президента Віктора Януковича порожню труну із жалобники стрічками».
(УП, 29.12.2013)
Однак наприкінці січня, коли почалися захоплення облдержадміністрацій у Полтаві, Черкасах, Чернігові, стало зрозуміло, що зупинити Революцію неможливо, вона не обмежиться західними областями. Тож виявилося, що у загашнику кремлівських політтехнологів лежить проект «Новоросія», який вони витягли, обтрусили від пилу і спробували реалізувати. Але план провалився — замість десятка південних і східних областей Росії дісталися лише шматки двох — Донецької та Луганської. У провалі проекту «Новоросія» є три ключові точки — Харків, Одеса та Херсон. Харків — бо там проросійський чинник у владі був найбільшим, а влада — найсильнішою, Одеса — бо цей регіон за російськими впливами не поступався Харкову, і Херсон — бо це ворота з Криму, саме через них до так званої «Новоросії» найшвидше могли просунутися «зелені чоловічки».
Спробуймо дослідити, що ж відбулось у кожному із цих трьох міст, і як так сталося, що вони стали найбільшим розчаруванням окупантів.
І почнемо, звісно, з Харкова. В інформаційному просторі його давно готували до ролі лідера розкольницького руху в Україні, вперто називаючи «першою столицею» у пам'ять про роль, яку він зіграв у розколі 1918-го, а потім і повній окупації країни російськими комуністами. Під час Помаранчевої революції місцева влада заявляла, що у Харкові не буде ані київської ані донецької влади — тільки харківська. Місто, по суті, стало базою східно-українських сепаратистів. Саме там під час Революції було сформовано антимайданівську гвардію «тітушок» — «Оплот». Там-таки на початку лютого створили організацію з гучною назвою «Український фронт» та емблемою із колорадською стрічкою. А під час утечі Януковича саме цей «фронт» зібрав «з'їзд депутатів південно-східних областей і Криму» і запланував виступ на ньому президента-втікача.